Сплав ріками Турія та Прип’ять
від с.Тойкут на р. Турія до с. Люботин на р. Прип’ять
25 червня — 1 липня 2014 року
Склад:
1. Майя та Володимир Гарбузюки (“Катран)
2. Алла та Павло Савчуки (надувна байдарка)
3. Наталя Денисюк та Ігор Андрушко (“Таймень-2”)
4. ВІктор та Лілія Денисюки (“Таймень-2”)
Стартували за с. Тойкут, перетнувши залізничну колію:
51 24′ N 24 49′ E . Ми попередньо вибрали цю точку у Вікімапії і не помилились: Зручний доїзд, гарне місце для старту – чиста галявина на узліссі біля ріки, захищена від вітру. Змагаючись з дощем, що переслідував нас увесь день, швидко ставимо табір і готуємо вечерю.
Зранку погода змінилась – коли зійшов ранковий туман, з’явилось сонце, що додало настрою. Склавши байдарки (особливо намучився я – з кнб “Катран”). Чудовий краєвид надихає на подорож – тож вперед!
Перекус на високому правому березі. З перешкод – низький мостик, обносили тільки наш “Катран”, бо зверху на ньому було прив’язано великий мішок.
Під вечір розташували табір на п/б, велика галявина – пасовище за с. Ставище: 51.32’N 24.47’ E
Наступного дня на перекус зупинялися теж на п/б біля с. Краснилівка.
Бачимо понад рікою монастир – це село Милівці.
На одному з поворотів у плавнях зустрічаємо сім’ю лебедів.
Ось і міст в Бузаках, де автомобільна траса до Ковеля. Тут можна закінчувати подорож. Ми поповнюємо запаси води і рушаємо далі. Цього дня у нас довгий перехід.. 
Після Бузаків минули село Добре (на л/б).
До впадіння Турії у Прип’ять жодних хороших стоянок. Тільки в одному місці, де колись був міст за с. Добре, можна зупинитись на насипах дороги, що вела до нього, тут є кущі. Далі річка стає вужчою, а течія — відчутною протягом кількох км. На одному з поворотів низький мостик з кількох колод примусив два екіпажі здійснити примусове купання… Але усе, на щастя, обійшлося тільки втраченими капелюшком і босоніжком…Ага, камера теж скупалася і тому після цього місця відео вже немає. Буває.
Ми бадьоро (бо мокрі екіпажі вирішили не переодягатись у сухе до вибору стоянки, а тільки викрутили одяг) дійшли до с. Щитинь, зліва за ним гарний ліс серед поля і є до нього вузька протока, треба було там зупинятися…. Та ми вирішили знайти ще кращу стоянку за місцем впадіння Турії у Прип’ять, і як завжди буває у таких випадках, виходили на берег у болоті….
У сосновому лісі ми навіть назбирали трохи грибів. Довго ніхто не сидів біля вогнища – 50 км дороги з безліччю поворотів туди-сюди плюс рятувальні роботи поморили наш народ… Полежати у гамаку бажаючих було багато….
Одразу за впадінням Турії у Прип’ять є автомобільний міст.
Згодом проходимо біля гідротехнічної споруди – початку Вижівського каналу до оз. Святе біля с. Почапи.
Обідали на сосновому “острові” серед боліт (п/б), це гора Дмосень, фото, на жаль , не робили. Там, де підвищення закінчується – прекрасне місце для стоянки… Але нам треба йти далі….. Бачимо міст біля с. Невір. На мості коні “ховаються” на вітрі від комарів. 
Знаходимо місце, де можна вийти на сушу і йдемо на пошуки цивілізації. Львівське пиво є усюди…
Зупиняємось на нічліг на хуторці – кілька хат – перед селом Ветли, яке тягнеться багато кілометрів уздовж ріки. До берега дістаємось стежкою, яку витоптали у болоті коні і люди. Далі ще зі 100 м – сосновий лісок. На узліссі комарів немає…
Увечері сумна новина – екіпаж Паші і Алли Савчуків терміново мусить повертатись додому.
Зранку проводжаємо друзів повз хати хутірця до автобуса, що йде з Ветл до Луцька і самі вирушаємо у путь. Річка звужується, деякі ділянки заросли цілком, доводиться буквально проламуватись через них – два метри назад, розгін, три метри вперед… І знову спочатку. Це трохи вимотує. 
Петляємо, шукаючи мінімальні проходи у заростях, через місяць, думаємо, тут не пройде ніхто…. Якось доборсуємось до суші – V-подібного шматка лісу. З радістю виходимо на берег. Ліс, видно, горів минулого року. 
Ще шість км вузькими протоками і – о чудо! – земля. Це хутір Люботин. Пристійний причал з дошок, піщана “дюна” з соснами, облаштовані місця для відпочинку, смітники, навіс, туалет. З радістю беремось до облаштування табору.
Наступного дня довідались, що ріка далі теж заросла, треба буде пробиватись кілька кілометрів з тих 18-ти, що залишились до оз. Люб’язь. Минулого року русло прочищав плавучий “комбайн” з нацпарку, а цього – ні… Тому рішення було одностайним – ми влаштовуємо днівку і далі не йдемо! Будемо відпочивати. І цей задум ми виконали на 100 відсотків.
Ми одразу “чудесним чином” наловили риби, оглянули дюну, сходили на екскурсію до найближчих хат, розвідавши, заодно, шлях “відступу”. Між дюною і першими хатами хутора низовина, яку не подолає легкова машина. Тому ми домовились про коника, який мав приїхати наступного дня.
Коли коник стомлювався, найсильніші амбали з-поміж нас виконували його нелегку роботу.
Потім легковиком з причепом ми дісталися села Гірки , а звідти – чудовою дорогою до Луцька.
Дорогою до Луцька (як видно на фото нижче) усі обдумували пройдений маршрут… Жаль, звичайно, що ми не дійшли до Люб’язя, але наступного року ми будемо там обов’язково!
