Сплав хутір Люботин – озеро Нобель
Екіпажі:
Гарбузюки: Володимир, Майя, Софія (Надувна байдарка “Divecasper-3”)
Денисюки: Віктор і Наталка (“Таймень-2”)
Стадницький Олексій і Підгірна Олена (“Таймень-2”)
Солук Володимир і Кошик Тарас (“Салют-2”)
Дубовик Олексій і Ганночка Кузьо (“Divecasper-2”)
Сергій Палько (надувна одномісна “Noname”)
Адмірал – В. Гарбузюк, завгосп – Н. Денисюк
Фотокор – С. Палько & K
Науковий орнітологічний супровід експедиції – Г.Кузьо та О. Дубовик
Текст – М. Гарбузюк. Цінні поради та опрацювання ілюстрацій – В. Гарбузюк
Найбільша удача туриста – вгадати погоду… І хоча всі синоптичні сайти дружно обіцяли негоду на обрані для нашого сплаву дні, ми залишилися вірними собі – виходити хай там що… І виявилися – вкотре!!!! – праві. У той час, як більшу частину країни заливало, вітрило, кошмарило, ми опинились наче у паралельній реальності – і не десь на Гаваях, а на рідному Поліссі. Нас обпалювало сонце, обдували (і здували) вітри, небом плавали чудові хмарки-баранці, а на дюнах під ногами хрускотіли сухі, спраглі дощу лишайники і мохи. І так – усі п’ять днів (не враховуючи кількох дощових крапель у перший день). Чудо з чудес! Хіба ні? Родичі з «великої землі» розповідали про повені на карпатських річках, про холод, дощі – і не вірили нашим бадьорим голосам, сухим спальникам, і сонячним окулярам на носі. Отже, все по черзі.
29 квітня 2019
Від’їзд зі Львова потягом Чернівці-Ковель о 2.39 ночі. Група зі Львова у складі 9 осіб (6 – з Янова та 3 львів’ян) під дощем:)) та на перекопаній (нарешті!:)) привокзальній площі завантажила свої речі до вагону № 6 й вирушила до Луцька. Йшов другий день Великодня. Ми ще ніколи не мандрували саме у Великодні дні (до цього ще повернемось), і тому малолюдність у вагоні приємно здивувала. Мали також зайвих три місця – бо з різних причин наші друзі не змогли/не захотіливирушити в дорогу. Тому багажних квитків (уперше) не купували – і добре, бо розташовуватись у вагоні з нашою купою речей набагато зручніше й легше із зайвими квитками. Постіль традиційно також не брали – розклали спальники і навіть змогли поспати кілька годин до Луцька. 
Ранковий чай – і ось вже на виході з вагону нас ловлять міцні обійми луцького товариша, Віктора Денисюка. Завантажуємось у замовлений бус із неперевершеним водієм Віталієм (знайомі з попередніх мандрівок) і вирушаємо містом, забираючи ще двох членів групи та докуповуючи хліб, каву й ліки (все решта попередньо було закуплено Денисюками – хвала завгоспу Наталці та його вірному Санчо Пансі-Вітторіо!:).
Дорогою до Любешова дощ періщить смугами, не даючи жодної надії – аж раптом після Любешова як відрізало: сухий асфальт, дерева, земля, трава… Через 2,5 години доїжджаємо до хутора Люботин. До Прип’яті від цього хутора ще треба дістатися через болото, торфяну дорогу та піщаники. Від крайньої хати до берега й відпочинкової зони «Дубок» – близько кілометра. Розвідуємо дорогу, хоча ці місця знайомі з попередніх сплавів. Добрий господар радить проїжджати через його подвір’я – виїхавши у ліс, вантажений бус все одно застрягає у болотистій колії. Не допомагає колективне «раз-два-взяли!», господар дзвонить колєзі-трактористу. Тракторець приїжджає на диво швидко і злегка святковий тракторист допомагає нам у халепі. Ба більше – він співчутливо їде за нами аж до піщаної дюни, підстраховуючи.
Доїхали. Розташували табір. Перекусили. Впали кілька крапель дощу, і ми одразу приготувались до гіршого. А далі – складання човнів, мандрівки по дюні, похід по воду до найближчої хати (вода жовта, але цілком питна). Майже одразу прибув представник Національного парку «Прип’ять-Стохід» і ми сплатили належне цло (15 грн./день з людини), отримали навіть квитанцію. Місцина не змінилась від часу останніх відвідин – на місці альтанка на мальовничому узвишші, туалет, смітники, стіл, причал. Доволі чисто і зовсім малолюдно – лише раз випадкові і добряче підпилі мотоциклісти в’їхали на дюну, перекинулись і тихенько відповзли геть убік села.
Вечеря. Сон.
Окремо тут скажемо про харчові особливості цього походу. Зважаючи на Великодні свята, ми зробили ставку на домашні страви – паски і ковбаски. Звісно, було й все інше, як належить, але тушонками, кашами і салатами народ не здивуєш. А от таку кількість пасочок від файних галицьких та волинських господинь – починаючи від вечері у потязі туди і закінчуючи вечерею у потязі назад – ми ніколи не їли! Велика порада – мандруйте у великодні дні! Це неймовірно смачно! Пасочок було стільки, що самі господині вже губилися де чия – кожна була смачна та неповторна, і навіть одна – з власноруч вирощеної пшениці й змеленого борошна!!!!!! Ну як не мріяти про такий самий наступний похід!
30 квітня 2019
Планували стати на воду о 10.00, але – як це буває – вийшли о 10.25. Мета – дістатись озера Люб’язь. 
Річка повноводна, ще не заросла, як це буває вже у червні. Багато рукавів, з яких вибираємо завжди ширший і з сильнішою течією.
Технічна зупинка на ПБ навпроти села Лахвичі, приблизно за кілометр після впадіння річки Цир (яке ми не помітили). Розмовляли з місцевими мешканцями-пастухами, вони розповіли, що дамба, на якій ми стояли – це залишки колишньої залізниці-вузькоколійки, прокладеної ще у Першу світову війну.
Від цього місця йшли дуже уважно придивляючись, щоб не пропустити роздвоєння – треба вибрати ліве, коротше й пряміше русло, що ми й зробили (2,5 км. від місця техн. зупинки). 
Через 3,2 км. від роздвоєння у ліску на ЛБ зупинились на перекус. Гарне узлісся соснового лісу, тут можна й ночувати за потреби. 
Останній ривок – перед нами автомобільний міст у Люб’язі і за ним (1,4 км.) – впадіння річки в озеро Люб’язь. 
На вході в озеро нас зустрічає шквальний вітер, який наганяє через все озеро хвилю – ми повертаємо одразу ліворуч і обираємо найближчу по ЛБ стоянку під горою (де альтанка).
О 16.30 виходимо на берег. Дме сильний вітер, але внизу відносне затишшя. Молоді закортіло ще хвиль – пішли «покататися» на гребенях на озері порожніми байдарками (і у спасжилетах, звісно). Можна було зупинитися і за кількасот метрів перед впадінням річки на ЛБ – з води видно гарний вихід і затишне місце із видом на село і церкву на ПБ.
Вечеря. Пісні біля ватри. Сон.
Пройдено за день 15 км. Ніби небагато, але після зимової сплячки – достатньо, що відчути легку втому. Та й зустрічний вітер брав своє.
1 травня 2019 р.
Встали рано, поснідали о 8.00 і в 9.15 стали на воду. Мета дня – с. Сваловичі.
Зранку вітер на озері трохи вщух, але його все одно вистачило аби нагнати хвилю і створити перешкоди – особливо надувним каякам. Шлях від табору уздовж ЛБ берега до витоку Прип’яті з озера (прибл. 2 км) долали близько 1 години. Першими його подолали швидкохідні каркасники, далі прийшли дві надувнухи, а Сергій на одиначці (яку супротивний вітер просто зупиняв), волоком перетягнув човен через перешийок і також опинився в Прип’яті. Гребля проти вітру далася взнаки – одразу за гирлом зробили зупинку, щоб зібратись разом і відсапатись.
Далі, однак, було не легше: вітер в обличчя не припинився, і ми просувались вперед з мінімальною швидкістю та максимальними фізичними зусиллями. Місцями здавалось, що порив вітру вирве з рук весло, в одному місці екіпаж Денисюків тягнув байдарку Сергія на буксирі, також довелось здійснити деякі заміни в екіпажах, розподіливши чоловічо-жіночі сили відповідно до навантажень.
Але ми не ремствували: адже над нами сяяло сонце, шуміли очерети, довкола співало стоголосе птаство. «Дякуємо, Боже за сонце, але виключи, будь ласка, вентилятор!» – ця мантра спрацювала лише у другій половині дня. А перша дала, окрім боротьби з вітром, ще й незабутні враження: чергові Олексій та Оленка влаштувала нам легкий перекус прямо на воді – і от такої найсмачнішої паски в очеретах, порізаної прямо на байдарці і переданої на веслах – ми точно не смакували ще ніколи!!!!! Важко вказати на мапі, де саме це було, на якому 45-му роздоріжжі і в якій 87-й затоці, але забути ці відчуття, неповторний смак свята й мандрівки справді неможливо…
Запланований перекус відбувся на пагорбі за с. Бучин від 13.00 до 14.00. Велика галявина із правильним колом, порослим мохом й лишайником у центрі, довкола якого висаджено дуби. Ліворуч від цього кола по дюні – лісок: шанці, траншеї й бліндажі з часів Першої світової війни тут густо поросли конваліями, поруч із ними – дбайливо обгороджені мурашники і …глибокі ями сучасних копачів бурштину. Згорілий від удару блискавки дуб, дивний круглий «ритуальний майданчик» із деревами-стражами по колу – місце красиве й трохи моторошне водночас.
Після короткого відпочинку вирушили далі. Річка петляє меандрами кількома руслами, з яких вибирали ширше та пряміше. Десь за кілометр від попереднього місця перекусу виходили на берег у затишному місці, на пагорбі, де з води видно табличку: «Урочище Муравине» (Софія залізла на дерево й повернула її горизонтально).
Обігнувши цей самий пагорб річкою, лівим руслом підібралися до ще однієї принади Муравиного: високої (найвищої перед Сваловицькою вежею) дюни, з якої відкривається чудовий краєвид на долину річки. Тут також повний «фарш»: піщаний берег, альтанка зі столом на самій горі, причал унизу. Є під’їзд для машин, а місце зайняли вже веселі місцеві рибалки, що – за їхніми словами – нарешті втекли від дружин і святкових застіль:)))). 
Попереду за 5 км – довгоочікувані Сваловичі. 
У Сваловичах до місця туристичної стоянки треба пройти аж в кінець села, де є окрема територія із пічкою, великою альтанкою на значну кількість людей, туалетом та смітником. Про наближення до села сигналізує верхівка тамтешньої вежі, на якій «гойдались» під вітром чергові туристи. Туристична стоянка у Сваловичах була уся наша – попри заявлені на ФБ та в інтернеті чисельні сплави, ми лише раз зустріли собі подібних – у тих же Сваловичах після нас прибула група киян, які йшли сюди Стоходом від Любешова, вони ночували далі за селом, у ліску. Ми вийшли на берег о 16.30. Розклали табір і мерщій – у село. 
Про Сваловичі писати у звіті не варто – надто багато вражень і думок. Є кілька документальних фільмів, є дуже багато описів та фотографій цих місць. Серед нас хтось був тут уперше, хтось – уже добре знав місцину і мав знайомих мешканців. Відвідали живих. Згадали тих, хто помер за останній рік. Піднялись на вежу, з якої відкриваються незабутні поліські краєвиди (на першому та другому ярусах вежі запримітили кімнати із новими дерев’яними ліжками, що їх, очевидно, влітку можна орендувати). Деякі дійшли до цвинтаря. Заглядали у вікна нежилих хатинок – ці портали у минуле життя відкривали приватні історії: весільні фотографії на стіні, ікони в рушниках, подушки гіркою на старому ліжку, ліки на столі, вже не потрібні господарям, лавки під стінами хат, на які вже ніхто ніколи не сяде. Вмираюче село. Музей. Цвинтарище. Національний парк. Врослі в землю хатини – і нові пластикові вікна у недавно куплених новими власниками. Біля старих хатин – нові машини: діти приїхали на Великдень. Що переможе тут? Життя чи смерть? Минуле чи майбутнє? Побачимо…
Поки більша частина групи курсувала селом, чоловіча команда із Володимиром Солуком на чолі зварила цілісіньке відро апетитного борщу. До борщу додались сало, часник, цибуля, інші овочі, канапки – усе це споживали за величезним столом, попередньо затуливши вітряний бік тентом. Сіли вечеряти десь о 20.30. Але надто довго не сиділось – втома й враження хилили до сну. Всіх, окрім молоді, якій ще кортіло потусуватись біля чудової печі. Дим з її комина валив до півночі…
2 травня 2019
З самісінького ранку Софія Гарбузюк і Наталка Денисюк ще раз пробіглись селом: Софія дофотографовувала і додивлялась Сваловичі, Наталка віднесла цукерки знайомій бабусі. Та, до речі, хвалила місцевого соціального працівника: і воду з криниці принесе, і купить, що треба, і по хаті впорається. А таких бабусь у цьому селі – більшість із 18-ти його постійних мешканців.
О 10. 00 вирядили Софію Гарбузюк домів. Домовлений заздалегідь таксист із Любешова Володимир приїхав на крутезному джипі і виявився приємним у розмові чоловіком, «одним із 25%». Він професійно таксує, тому охочим і потребуючим даємо (за його згоди) номер: 066 34 86 720. Водій надійний та вирозумілий: ми переносили дату і час виїзду без жодних проблем.
У Любешові Софія одразу пересіла на автобус до Луцька, а там – на рейс до Львова. Вся дорога від Свалович до центру Львова зайняла 8 годин і коштувала 300+100+130=530 гр.
Довго збираючись та перепаковуючи речі, вирушили зі Свалович лише о 12.00. 
Мета дня – оз. Нобель. Вітер змінився на протилежний і практично всю дорогу тепер підганяв нас у спину, що тішило. 
На одному з правих поворотів зробили зупинку. У цьому місці, де ще недавно був лише столик під дашком, розбудували справжню рекреаційну зону: альтанка, накриття для дровітні, столики для приготування їжі, місце для ватри, туалет, смітники. Видніється місце навіть для паркування машин, хоча мапа не вказує жодного під’їзду.
На самісінькому березі нас зустріла місцева черепаха і мовчки чекала, поки ми заберемось з її території. Її подруга – зелена ящірка – не втрималась і виповзла до нас, похизувалась своєю яскраво-зеленою лускою і, сміливо переживши наші захоплені обійми, зникла у траві. А хтось тим часом ретельно вивчав маршрут сплаву…:) 
Далі пильнували ліву протоку, у яку треба звернути, щоб втрапити на дюну із трьома австрійськими дотами. Від Свалович до неї – трохи більше 6 км. Пройти треба аж в сам кінець дюни. Тут ми спершу зробили перекус (14.30), а потім пішли оглядати доти. 
Видно, що після Першої світової війни верхівки дотів розібрали, щоб добути метал для господарки. Поміж дотами помітні сліди бліндажів та інших наземних комунікацій. Від першого дота на самому березі річки треба йти углиб дюни перпендикулярно до русла – на наступній знайдете другий, «головний» дот, а на третій дюні – останній. Сухий пісок, крихкий лишайник і мох, дивовижно-гігантичного розміру кущ ялівцю, сліди металошукачів, вітер, відкритий простір довкола, з вершечка дюни видніється село Млини – нам саме туди…
О 15.30 пливемо далі. До села Млини веде мальовнича протока під самісінькі хати. Впливаємо, повертаємо праворуч, проминаємо новітній особняк-дачу і зупиняємось за ним. Виявляється – прямо навпроти автобусної зупинки. Віктор Денисюк (добровільно) залишився чергувати коло байдарок, а вся банда поспішила через дорогу у сосновий ліс, де вже за 700 м. відкривається блакить озера Засвітське. Олексій і Майя рвонули у крижану воду, усі захопились краєвидами озера, а найбільше, мабуть – величезним піщаним пляжем, хоч трохи і засміченим, але від цього не менш привабливим! Сюди б у літню спеку – на розпечену дюну і в цілющу гліцеринову прохолодну м’якість води. Кажуть, тут багато відпочивальників у сезон (що підтверджують купи сміття). Дорога до села і навколо озера добра. Автобус їздить з Рівного раз на тиждень. Село виглядає живим – посеред дерев’яних хатин є цегляні, багато свійської птиці, міцна господарка. Щоправда, людей ми не зустріли. Лише на наші (не надто інтелектуальні) діалоги-забави з індиками вибігла їхня господиня. На питання, до якої області належить їхнє село, відповіла: «Та не знаю, для чого це мені…» Отакої… 
Остання ділянка маршруту проходить серед відкритого простору заплави Прип’яті. Вітер у спину, підвечірнє м’яке сонце, дружня течія, плюскотіння весел, десятки птахів над головою (наприкінці навіть поталанило побачити білохвостого орла!), круті й нескінченні меандри русла, відкриті на багато кілометрів обшири, зеленіючі на горизонті смуги соснових лісів, шепіт очеретів – картина поліської водної Аркадії, в яку знову хочеться поринути! Перед самим впадінням річки в озеро Нобель попереду, поміж двома зеленими пагорбами, у передвечірній паволоці раптом на хвилину відкрився і зник як fata morgana контур Нобельської церкви. Десь о 18.30 причалюємо на ПБ озера Нобель, одразу за впадінням Прип’яті, в районі старого колгоспного саду. Орієнтир – ряд високих смерек, що проглядаються з води ще за годину наперед.
На галявині перед та під смереками ми й розташували табір. Вистачило часу на експрес-варіння кави, розбирання байдарок, вечерю, пісні при багатті й під зорями. Чудове завершення водної частини походу.
3 травня 2019
Зранку перед 10.00 вирушили в село: до церкви, що стоїть на пагорбі в кінці півострова, на якому розташоване село Нобель, близько 3,5 км. Проходимо вулицею Центральною: сільрада, магазин, школа, церква. Мальовничі подвір’я, квітучі дерева. На подвір’ї церкви стоїть хрест із цитатою: читаємо вголос першу згадку про літописний Нобель та діяння князя Василька (1262 р.).
Швидко повертаємо до річки. Складаємо усі речі. О 12.00 приїжджає наш Віталій і ми, попрощавшись із Нобелем, озером та річкою вирушаємо домів. 
Кам’янка (дорога з дикого каменю) ніби хотіла витрусити з нас яскраві враження й блаженний настрій, знайомий кожному туристу по завершенню вдалого походу. А дзуськи! Все закарбовано в серці, збережено на флешкартах фотоапаратів і смартфонів… Нам ще сюди повертатися – і топтати цей сухий мох, який поліщукам править, мабуть, за ряст, правічний ряст життя…
P.S. Доповнення: звіт Сергія Палька читайте на ХТ http: http://xt.ht/xtreport/0—ocheretyanih-dzhunglyah–ripyati?fbclid=IwAR0oHQs3h8IGY1rMTcYQmhrP3EqwrFACE1SoMIPDpHdsTLMWa4o4ha3PPXc
