Озерами Полісся 2013

Озерами Полісся 2013

Маршрут:

Ковель - с, Облапи - озеро Велике Облапське - озеро Мале Облапське - озеро в с. Доротище - озеро Охотин  біля с. Любче - Милецький монастир ( с. Мильці) - озеро Оріхове - озеро Синове - озеро Дошно- озеро Вінок - озеро Гниляк - озеро біля с. Замшани - с. Видраниця - озеро Черське - озеро Глухи - озеро Луки - дендропарк в с. Дубечне 

Протяжність 165км    Дата : 9 -11 серпня 

Нитка вело маршруту

http://www.bikemap.n...4.65332/terrain

 Досвід саме велопоходів в мене мінімальний. По суті , це був мій другий велопохід на декілька днів. Та й першою була тестова дводенка по Цуманській пущі( цікавий кільцевий маршрут порадив Navigator )

Зате згодився досвід піших та водних походів.

 

День перший

 

Отже, виїжджаю з дому в темряві на електричку Луцьк-Ковель . Поїзд виїхав о 4. 37 ранку і прибув в Ковель десь о сьомій.

 

Трохи покружлявши містом, виїхав на вулицю Брестську – а далі за місто в напрямку Секуня . В голові закрутився мотив з воєнною пісеньки Утьосова:  « …Улица Брестская…по городу идет ….Значит нам туда дорога, значит нам туда дорога !... «

Ось так виглядав маршрут першого   дня походу ( на карті починаючи з Облап)

 

Проїхавши по трасі 12 км, звернув на село Облапи. Далі на озеро Велике Облапське

На поляні разом  з вівцями пасся лелека.

І такий кумедний  пастух -козел.

Затишне мальовниче озеро , навкруги сосновий ліс і  запашні луки. Довгий пірс, драбина для спуску в воду. Досить чиста вода, піщане дно. Скупнувся-освіжився.

 

 

 

 

 

 

 

 

І далі  до озера Малого Облапського.

Це озерце більш схоже на звичайний сільський ставок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Потім польовою ґрунтовкою на село Доротище.

 

Стара  церква в стилі барокко  ( пам»ятка архітектури 1769 р). Поряд окремо  дзвіниця. Дуже схоже, що колись це був костел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

посеред села озеро

 

Місцевий чолов»яга вгостив мене яблуками .На моє питання про походження назви села , він  знизував плечима, відповів, що ніби-то  колись тут було багато доріг, «тища», от і назва «Дорог тища»

Декілька років тому ми  вже бували в цих місцях на сплаві по Турії.

Трохи південніше знаходиться село Гішин з найстарішою дерев»яною  церквою у Волинській області ( 1567 р)

 

Від  Доротища на північ по трасі до с.Лапни і звернув на гравійку  село Любче

 

еподалік залізнична станція  з назвою «Несухоїже». Не намагайтесь найти таке село на карті . Назва-привид…

Тут скупчились декілька сіл : Тойкут, Лапні, Заріччя, Воля

Наскільки мені відомо, в давнину  в цій місцевості існувало городище з дерев»яним замком князів Сангушків.

Назва Несухоїже пов’язана з тим, що тут в давнину працювали лісоруби, які сплавляли деревину по річці. А поблизу була харчевня, де можна було поїсти «не на сухо» - скуштувати гарячі страви.

Так чому ж зникло це містечко ?

Перед другою світовою у Несухоїжах проживали чисельна єврейська  громада (на червень 1941 – 517 євреїв , у 1798 році населення Несухоїж було 762 чол)  На Волині було декілька таких штетлів ( єврейських містечок), де майже повністю переважало єврейське населення – Трохимброд, Мельниця, Несухоїжі. В багатьох інших містечках  Волині відсоток єврейського населення був 50-90%.

Штетль Несухоїже був повністю ліквідований нацистами у  серпні-вересні 1941, населення знищене. Лишилась тільки назва станції

Докладніше  http://visnyk.lutsk....008/02/28/5789/

Згодом, в 1944 ,  радянські партизани намагались захопити Ковель, удар робили саме з напрямку Несухоїже.  Німці пішли в контрнаступ , і партизани відступили, але тим самим  зпровокували над цими поселеннями нещадну і жорстоку розправу.

От цитата звідсіля  http://www.volyn.com...cle=0&arch=1494

«…Офіційна історіографія повоєнних літ гласить, що під час тих боїв «народні месники вбили 1264 гітлерівських солдатів і офіцерів». Але Володимир Мазур цієї цифри у нашій розмові не згадував. Тікаючи перед німецькою навалою зі свого села через скуте кригою озерце, він бачив на сніжному його тлі не один десяток полеглих напередодні гітлерівців. Перебігаючи від одного трупа до іншого та криючись за ними від випадкової кулі, раптом помітив, що і в одного пальця на закривавленій руці бракує, і в другого палець, наче ножем відтятий, і в третього. Аж потім осяйнув здогад: на пальцях у тих німецьких вояків, вочевидь, були якісь обручки і щоб ними заволодіти, червоні  партизани відрізували пальці… Це «відкриття» чомусь так приголомшило, що і потім, сидячи упродовж п’яти годин на високій груші серед поля та спостерігаючи з неї, як одна за одною спалахують і горять підпалені німцями обійстя у рідних його Лапнях та довколишніх селах, ні про що інше чомусь не думав….»

Неподалік від села Любче  на узліссі є чудове озеро Охотин. Трохи заросле очеретом  узбережжя.

Тут я собі дозволив півгодини відпочинку. Хороше піщане дно. Ледь зайшов у  освіжаючу воду , як навколо мене почали кружляти невеличкі рибки. Я застиг на місці, тоді рибки  почали лоскотно  покусувати шкіру на тілі. Щось подібне є на Мертвому морі, там  таким чином  лікують шкіряні хвороби. Рибки об»їдають лусочки шкіри у хворих місцях.

Сфотографував їх  під водою

Ботанічний заповідник «Любче» – унікальний озерно – болотний комплекс , що сформувався на місці карстового провалля. Його центральною частиною є озеро Охотин, площа якого поступово скорочується і на сьогодні не перевищує 12, 6 га. Багатий тваринний світ заказника, тут водиться 6 видів рідкісних комах, занесених до різних охоронних списків. Незважаючи на значний антропогенний вплив рослинний покрив зберігся в природному, малозміненому стані. Він насичений величезною кількістю особин 9 видів рослин, занесених до Червоної книги України. Шейхцерія болотна належить до першої категорії охорони. Найрідкіснішим є молодильник озерний (лише 3 місцезнаходження в Україні). Тут знайдені рідкісні види мікроскопічних водоростей, відновлені рідкісні комахи. Можна передбачити, що при подальшому комплексному дослідженні біорізноманіття цього заповідного об’єкта ще буде виявлено рідкісні види водоростей, комах, птахів.

Далі гравійкою через села Комарово, Солов»ї , Ниці по узбережжю Турії

Хата у селі Комарове

 

В селі Ниці з»являється несподіванка – хороша асфальтована дорога до села Мильці, куди я і прямую.

Цікавить мене саме  Милецький монастир.

 

Монастир займає значну територію. Старі будівлі.

 

Ось такий цікавий хрест посеред села. Схоже,  католицького походження.

Ми колись ми  мали змогу оглянути   ці будівлі, пропливаючи байдаркою по Турії.

Завітавши на територію, зустрів ченця. Запитавши, чи можна мені пройти до будівель, отримав чемну відмову  - адже я був в шортах і футболці без рукавів. Стояла сильна спека, перевдягатись бажання  не було та й не було умов для цього.

 

СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР, с. Мильці

Милецький Свято-Миколаївський чоловічий монастир – пам’ятка архітектури та культури.

За народними переказами, Милецький монастир був заснований монахами Вербського монастиря, що поблизу м. Ковеля, які неодноразово човнами спускалися вниз по річці Турії, де пізніше й виник монастир.

За іншою ж легендою, назва монастиря Мільці походить від того, що в давнину на цьому місці, на річці Турії, недалеко від обителі, були водяні млини, слов’янською – «мельницы», скорочено – «мельцы», які з часом і дали назву монастирю.

Перша письмова згадка про Милецький монастир датується 1522 роком і розповідає про те, що монастир є родинною обителлю князівського роду Сангушків. У 1532 році Милецький монастир згадується вже як існуючий. Це видно з монастирських актів, які свідчать, що Василь Сангушко Ковельський здійснив заміну своїх сіл селами, які належали даному монастирю. Це і підтверджує, що він уже існував і володів маєтками.

За легендою, перебуваючи на полюванні біля монастиря в 1540 році, його вперше відвідав князь Федір Андрійович Сангушко, староста Володимирський і маршалок землі Волинської. Він боляче відреагував на вбогість монастиря, який знаходився серед заростей і боліт. Одночасно був дуже враженим подвигом милецьких ченців. Тому, зворушений до глибини, князь Федір у 1542 році розпочинає будівництво церкви в пам’ять святителя Миколая, одночасно наділяючи монастир фундушами маєтку, які складалися з населених сіл з усіма їх землями, сінокосами і озерами. Ось чому князь Федір Андрійович Сангушко і вважається фундатором Милецького монастиря.

До складу комплексу входять Свято-Миколаївська церква, келії з трапезною, теплою церквою, що примикають до неї, дзвінниця, будинок настоятеля, будинки колишньої лікарні і церковно-парафіяльної школи. Збереглася майже цілком південна огорожа з в'їздними воротами і частина західної. Найбільшу художню цінність представляють Свято-Миколаївська церква і дзвіниця - перші і найбільш древні спорудження комплексу (1542 р.).

З початку XVIII ст. до 1832 р. на території монастиря побудовано кам'яний будинок настоятеля, нові келії, а в кінці XIX – на початку XXст. перебудовано дзвінницю, келії з трапезної і церквою, лікарню, церковно-приходську школу.

Храм побудований у візантійському стилі з притаманними даній місцевості особливостями, був мистецькою і архітектурною перлиною поліських зодчих.

Далі поїхав в напрямку озера Оріхового.  Зупинився на обід у сосновому лісочку , сховавшись під гілками від спекотного сонця. Навколо було чимало вересу . Трохи нарізав цвіт у мішечок. Зимою буду насолоджуватись вересовим чаєм.

http://uk.wikipedia....Верес_звичайний

Озеро Оріхове ще існує на деяких картах. Насправді , від голубого плеса   лишилась лише велика заболочена  площа, вся поросла чагарником.

На Волині є декілька озер з назвою Оріхове. Навряд чи ця назва пов»язана з волоськими горіхами.

Ймовірніше, що назва походить від водяного горіху – чіліму.

Зараз ця рослина занесена в червону книгу, а в давнину була дуже поширеною на водоймах України. І наші пращури інтенсивно їх використовували в харчуванні

http://uk.wikipedia....i/Водяний_горіх

"... Внутри плода белое вкусное семя. Раньше чилим был широко распространен в России, и плоды возами продавали на рынках. В штате Кашмир в Индии примерно 40 тысяч человек пять месяцев в году питаются плодами чилима. Индусы едят их с солью и перцем, варят похлебку и пекут хлеб. Чилим специально разводят на острове Шри-Ланка, в Японии, Китае, на юге Африки до устья реки Замбези. Название озера Ньяса (Ю.-В. Африка) в переводе на русский язык означает "жилище водяного каштана".

Много лет назад в Краснодарском крае чилим продавали на рынке мешками и даже целыми возами...."

Планував далі скоротити шлях до озера Синове, але міцеві хлопчаки сказали, що дорога там дуже погана, тому краще їхати через Підсинівку на село Соколище.

Швидкість на гравійках невисока – 10-14 км. Від спеки грунт перетворився в пилюку, а каміння все вийшло на поверхню. Гравій всюди крупний, весь час вистрелював кулеметними чергами у всі боки  з-під коліс.

Ось так я дотрусився до озера Синове.

Озеро льодовикового походження,найбільше в басейні річки Турія.   Довжиною  2,15 км, ширина  0,8 км, пересічна глибина  1,6 м, максимальна - 4 м.

На узбережжі 3 села – Синово, Шкроби та Соколище.

Піщанний пологий берег. Як і на Світязі, щоб зайти на глибину, треба пройти  добру сотню метрів. Навколо плескались дітлахи.

Години півтори я полежав на пляжі та купався.

Ось цікава версія походження назви:  " Ще від польського короля дістав Василь Рутий озеро Чемерер і навколишні землі. Помираючи, батько розподілив спадщину таким чином, що старшому синові Василеві дісталось озеро, яке з того часу почало називатись Синовим, а меншому – село на північному його березі, котре довго йменувалося Васильковим …»

Після четвертої години виїхав в напрямку хутора Запілля.

Спочатку планував  лісовим дорогами скоротити шлях, але місцевий дядько відговорив мене і порадив податися в об»їзд , через село Датинь, а перед селом  звернути ліворуч..  Ну що ж, прийдеться зробити коло. Невдовзі , гравійка закінчилась і польовою піщаною дорогою їду на Датинь. Їхати складно, раз-у-раз приходиться тягнути велосипед по піску.

Нарешті звернув ліворуч, і згодом переконався, що надто зарано…

Врешті під"хав до лісу, відкрив карту. І на моє здивування,  з"ясувалось, що це саме та лісова дорога, по якій я планував скоротити шлях ! Оце так удача!

 

Одразу в лісі мене чекав подарунок-  великий ожинник.

 

Плутанин ніякої не було, і невдовзі пісками я дістався до гравійки  через хутір Запілля.

А трохи згодом, о п"ятій годині був біля озера Дошне.

На узбережжі знаходиться  однойменний хутір.

Вода в озері виявилась настільки чистою, що зайшовши у воду по шию, бачив складочки на пальцях ніг. І дно якось дивно вібрувало – під невеличким пластом піску була глина. Причому глина не проста – голубувато-зеленого кольору, і має високі лікувальні властивості.

Ось детальніше про властивості цієї глини  http://fitoapteka.co...9/Глина-голубая

Цього дня було релігійне свято, тому на озері було трохи місцевих мешканців. Жінки  ходили, намазавши шкіру цією глиною.

Поряд , веселий молодий батюшка в сірій рясі, катав своїх дітлахів на дерев»яному човні, весь час жартуючи та сміючись, а «матушка» купалась поряд в одязі.

 Один з відпочиваючих( він приїжджає на хутір до родичів)  розповів, що раніше на озері жили лебеді, але потім якісь добрий мисливець застрілив пару.  Тепер багато років ці птахи обходять це місце. Колись село було більш велелюдне,  зараз залишилось 18 дворів і лише три корови.

На озері родовище не тільки голубих глин, але й крейди.

  На моє питання про питну воду  сказав, що в їхній хаті( і не тільки в їхній) криниці немає взагалі  - воду беруть прямо з озера. Причому вода настільки чиста, що її можна пити без кип»ятіння.

Дійсно, озеро карстового походження, це  просто одне величезне джерело.

Вдалось побувати на шести десятках поліських озер( а всього на Волині біля 250 озер) , але по чистоті води я б Дошне поставив на першу сходинку.

Вода і вечірнє сонце мене трохи розморило – пора шукати місце для ночівлі.

Поставив бівак на узбережжі озера подалі від людей.

Після вечері  посьорбував гарячий чай біля вогнища, і невдовзі  задрімав...

Проїхав за день 60 км.

 

День другий 

 

Прокинувся на світанку від курликання журавлів.

Поки допивав кружку гарячого какао, зробив декілька фото

В мене був свій персональний пляжик, причому дно було не з піску чи глини, а з крейди.

 

Під час купання зфотографував підводне життя озера

Гідрологічний заказник загальнодержавного значення «Дошне»

Цінний природний комплекс, що включає озеро карстового походження Дошне площею 18,7га з прибережною смугою шириною 100м, де зростають соснові деревостани та лучні угіддя. Місце розмноження водоплавних птахів та цінних видів риб.

 

Далі через ліс поїхав в напрямку села Велимче. Велосипед прийшлось волокти, навіть пішки йти було тяжко, ноги вгрузали в піску по щиколотки. До села близько 5 км.

Нарештів виїхав на поле, вдалині побачив срібне мерехтіння  озера Вінок.

І тут я теж скупався 

Двоє хлопчаків захоплено грались, обливаючи одни одного відрами води.

Розміром озеро 660м х420 м.

Як розповіли місцеві, назва походить від весільного вінка. Нібито,  якусь дівчину видавали заміж за нелюбого, от вона й кинулась у криницю, в якій лишився плавати вінок, а на місці криниці виникло озеро.

«Вінок, єдиний головний убір, що з давніх-давен був виключно знаком і виконував оберегове значення. Весільний вінок вважається символічним знаком нареченої, яка прощається зі своїм дівоцтвом. Велику увагу в Україні приділяли вінкоплетінню. До барвінку вплітали м"яту, руту та інші трави і квіти. Листки барвінку мастили медом, до них додавали кілька зубчиків часнику. Вірили, що все це убереже молодих від зла…» 

 

Хрест фігура в селі Велимче. Немало я їх побачив у цьому поході

 

Перша писемна гадка про Велимче відноситься до 1500 року. Деякі автори виводили назву села як похідну з поєднаних двох слів «велике селище».

Я  довго їхав по центральній вулиці – нарахував 7 магазинів. Село величезне, як маленьке селище.  798 дворів, населення 2889 чол.

Декілька церков.

Одна з них побудована ще в 1661 році. Простояла вона 149 років, аж поки не трапилась біда. У 1809 році на Великдень сталася пожежа – храм згорів. Жителі села у 1810 році побудували нову церкву.

Поряд окремою будівлею дзвінниця. 

Нарешті я доїхав до озера Гниляк. У озера та ж сама доля, що і у Оріхового – мертва, заболочена площа

Існує легенда, що на місці цього озера стояла церква, яка потонула. Таких легенд на Волині чимало. Хоча, можливо ці легенди мають певне підґрунтя. Адже карстові провалля на Поліссі не рідкість. На ділянці залізниці Ковель –Сарни , в кінці ХІХ на поч. ХХ ст такі провалля утворювались десятки разів, що викликало серйозне занепокоєння.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якщо поїхати східніше, то за пару кілометрів можна виїхати на узбережжя Турії. Під час сплаву, я взяв собі на примітку  декілька бродів. Якщо рівень води нормальний, можливо переправитись на інший берег. А там у лісі чотири гарних озера – Добре, Карасине, Мочулино та Святе. А від цих озер рукою подати до Каменя-Каширського.

У Велимчі розпитував за озера Велике Грибне  та Мале Грибне. Один чоловік відповів , що ніколи там не бував і дороги не знає. Інший сказав, що колись там був хутір, але він теж там не бував.

Цікава версія походження назви з книги Лазарука  »Сині очі Волині»

«…-У нас тут озер багато, - продовжував лісник, замислившись.

-   Наприклад, «Грибно» : походить від слів «гриміло та било».

Таке дивне тлумачення здивувало, бо зв"язок озера з грибами  раніше здавався мені незаперечним. А тут – на тобі! Виявляється, не за опеньками треба йти на його береги – в його назві чути грім і бачити блискавку. Чи не Перунове плесо?...»

Виїхав з села польовою ґрунтовкою  уздовж каналу в напрямку Дошного, а там на гравійку . Обабіч  дороги сосновий ліс. Гравійка складна , як і всі на цьому напрямку, можливості з'їхати на обочину немає – там в"язкий пісок.

Інколи підкріплювався чорницею та брусницею.

Нарешті дістався просіки. Саме по ній я намітив дістатись цих двох озер.

Аналізував карту, кращого варіанту, ніж ця просіка не помітив. До Грибних озер біля 2 км.

Просіка виявилась настількии заваленою, що там не проїхав би і лісовоз.

Я сховав велосипед в хащі, взяв все необхідне, і пішов пішки, але через сотню метрів дорога виявилась непрохідною. Болото, заросле густим чагарником, справжні джунглі.

Відмовився від цієї витівки і пішов назад. Все таки, колись я сюди попаду. 

Сховався від спеки на узліссі. Після обіду , лежав в походному гамаку, дивлячись у голубе небо крізь верховіття сосен.

А далі в село Замшани. В одній хаті попросив криничної води, півідра вилив собі на голову. 

Додаткова інфо про село http://uk.wikipedia....rg/wiki/Замшани

Назва с.Замшани пояснюється тим, що воно зі сторони Ратне знаходиться за Мшаном тобто за болотом. В давнину люди їздили на ярмарок в Ратне і на запитання, де ти живеш, відповідали: “За мшаном”. Щодо назви села , то є декілька версій. Одна з них говорить, що нинішню назву замшани перейняли від «мшари», або «мшани», що значить глибокі мочари, тобто болота, часто-густо покриті мохом. А що це село стосовно Ратного знаходилося за цими мочарами, то його й назвали «За-мшанами». Інша, скоріше лірична версія – легенда про те, що тут заблукала, заговорена відьмою, й загубилась дівчина Мшана, яка йшла на побачення до коханого. Об’єднує ці версії одне – дійсно, навколо села було багато болотистих масивів, в які вкрапилися чудові озера.

Територія Ратнівщини під час Вітчизняної війни 1812 р. була ареною запеклих воєнних дій. Тут знаходилась австрійська наполеонівська дивізія генерала Зігенталя. В липні 1812 р. російська армія під командуванням Тормасова через Замшани наступала на Кобрин і Брест. Місцеве населення допомагало російським військам і ополченним продовольством і фуражем

Багато цікавої інформації  про село http://uk.wikipedia....rg/wiki/Замшани

А далі до озера Любань і  пірнув у воду остудитись.

Розміром озеро 1 км х 0,8 км , льодовикового походження.

Теж хороше піщане дно. Але мінус -  немає лісу на узбережжі.

 

Далі по периметру навколо озера і виїхав на ратнівську трасу в напрямку села Видраниця.

У Видраниці асфальтом до хутора Задолина

На окраїні хрест фігура

Колись я відкривав таку тему на форумі. http://board.lutsk.u...l__хрест-фігура

 

Як  я з'ясував  нещодавно, хрести-фігури  почали ставити на Русі за часів Володимира Великого на місці язичеських камнів-святовидів. Згодом їх почали ставити на в"їздах в село, на перехрестях, на кладовищах, біля струмків та криниць, на роздоріжжях, де зазвичай ховали померлих від наглої смерті або самогубць, на спомин про події, добрі чи страшні, на захист від епідемій і т.д..

Цікаво , що після польського повстання в 1865 році було заборонено ставити хрести-фігури. Їх переслідувано, нищено адміністративною владою по підозрінню в польсько-католицькому походженні, через те, що на території Росії вони мало зустрічались.

В хрущовські часи хрести масово  ліквідовувались або переносились на кладовища.

Тому, більшість цих хрестів вже встановлено в роки незалежності.

Далі пісками через ліс. В лісі хутірець, де живе одинока бабуся.

Нарешті виїхав на пойменні луки річки Вижівка.

 

Луговою дорогою їду до кладки через річку Вижівка. Цю кладку я взяв на примітку, коли ми з Navigatoroм сплавлялись тут байдаркою.

  

 

 

 

 

Фото цього сплаву можна глянути тут ( пости № 15, 16)  http://board.lutsk.u...entry1052847134

 

  Річка геть обміліла. Зайшов у воду – по коліно , можна перейти на інший берег.

Водичка чиста, ніяких водоростей, на дні піщані бархани.

Далі заїхав у село Глухи.

Вирішив оглянути спочатку озеро Черське, а заночувати на озері Глухівському.

Поки набирав з криниці води, поговорив з місцевим мешканцем. Виявляється, на картах невірна назва,  треба  писати  не Черське, а Ченське.

Він розповів, що на озері рідко бувають люди,  є хутір, але він покинутий.

« Але там гадства багато» , - попередив .

До озера якихось 3 км, але знову піщані дороги. А в  атмосфері вже щось невловимо  змінювалось…

Зненацька пішов рідкий дощ з крупними краплями, здійнявся вітер.

Якнайшвидше домчав до озера. Вітер дужчав.

Узбережжя все коротко  вистрижене коровами, як газон, великі ожинники довкола .

Більша  частина узбережжя – заболочений ліс.

На протилежному березі болото з «романтичною» назвою Морги.

Помітив в низинці групу дерев. Це низина і дерева вільхові, тому малоймовірно, що сюди попаде блискавка.Там поставив намет, швиденько приготував вечерю на пічці Бонда

Найнебезпечніше у грозу ховатись під дубом, на другому місці сосна.  Зі всіх дерев у березу блискавка майже не влучає.

 

Почалась буря. Шквальний вітер, грім , спалахи.

Чай допивав вже в наметі. Трохи непокоїло, що не було з собою штормових розтяжок.

Після спалахів рахував секунди до звуку грому. Адже швидкість звуку 340 м / с, і так можна вичислити, наскільки далеко від епіцентру грози. Блискавки били десь за 1.5 км від мого бівака

Два дні я їхав в шортах і в футболці без рукавів. Це була помилка  - плечі сильно згоріли.

Лежу і відчуваю , як в мене піднімається температура і починається жар…

Плечі сильно боліли , а аптечка залишилась в баулі на велосипеді. Вирішив , що якось перетерплю.

Хлопання тенту намету від вітром, спалахи, грім, шум дерев, жар, біль – все закрутилось, як в центрифузі , і  сплелось в химерне мариво… я  провалився в сон…

 

День третій

 

Посеред ночі гроза почала вщухати.

Похмурий ранок зустрів прохолодою. Низкі свинцеві хмари заволокли все небо і повільною чередою сунули на південь.

Скупався в озері, хоча для купання воно непридатне – піщане дно, але мілко, багато водоростей.

Cпостерігав за плесом у маленький бінокль – декілька пар лебедів, багато різноманітних качок . Шуліка намотував кола над качиним сімейством, а потім в піке  атакував каченят. Але батьки-качки мужньо з криком  захищали .

Заповідне урочище „Озеро Ченське”

Озеро карстового походження, багате на рибу та раки, місце розмноження водоплавних та навколо водневих птахів, місце прольоту гагар чорноволих і гусей.

Зібравшись, проїхав через безлюдний хутір, запасся яблучками та грушками в садочку.

І далі попетляв лісом до озера Глухівського піщаною дорогою   Село доходить майже до узбережжя.

Десь біля села є ботанічна пам"ятка природи – одинока сосна віком більше 230 років .

Питаю в місцевого дядька на лавочці:

-   Далеко до озера ?

-   Та нєє…

-   Скільки – 100 метрів чи  пару кілометрів?

-   Та воо ,- показує рукою.

Ось як ці озера виглядають в гугль-мапс. Озеро Ченське вверху, північніше.

Озеро Глухівське дуже мальовниче , милує око  – периметр нерівної форми ,  є виступаючі миси та півострова, узбережжя – сосновий ліс. Довжиною до 1.5 км.

  Для відпочинку супер  - чиста водичка, пісочок.

 

Спочатку планував проїхати через ліс   прямо на Дубечне, але зрозумів , що зав"язну в пісках та не встигну на дизель, тому поїхав в об"їзд  гравійкою через село Теклю  до Дубечного.

В околицях села Текля є курган ІХ –ХІ ст. з дивною назвою « Шведська могила»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Нитка походу третього дня

 

В Дубечному в першу чергу вирішив оглянути дендропарк.

Парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Дубечне»

Місце зростання 50 рідкісних та екзотичних порід дерев та 75 порід чагарників, зокрема, платана західного, тюльпанового дерева, софори японської, оцтового дерева, катальпи.

Розпитую перехожих – всі  здивовано кліпають очима, про парк не чули ані словом

 

Проїхав на заліснену околицю. Запитав у жіночки з однієї хати – вона теж ні словом , ні духом про парк. Але батько її був лісник. Відповів, що ніхто про парк  не знає, нікому це не потрібно. А парк  зовсім поруч, за якихось пару сотень метрів.

Ось декілька фото – невеликий ботанічний сад. Шкода , що в мене не було вдосталь часу оглянути більш детально

 

Далі в напрямку озера Костянове

Орнітологічний заказник "Урочище Костянове"

Озеро з болотяним масивом — місце масового розмноження водоплавних і навколоводних птахів, зокрема, крижня, чирки більшої і меншої, черні червоноголової, лиски, курочки водяної, норця великого, мартина звичайного, крячків білокрилого і чорного.

На жаль, я не встигав,це озеро не оглянув ,  тому  одразу поїхав до озера Лука.

 

Довжина 1,3 км,  ширина 800 м. Озеро Лука неправильної форми, частина узбережжя заліснена, піщані пляжі - немало відпочиваючих.

Приїхав на станцію Лютка за 15 хв до поїзда. Дизель виїзджав приблизно в 12 год опівдні.

Не встиг оглянути в Дубечному озеро Костянове, озеро Дубечне і ще цікаву пам"ятку природи – дуб-велетень  540 років ( ймовірно, що саме з ним і пов"язана назва села)

Далі дизелем до Ковеля, там пару годин перерви і електричкою до Ківерець. З Ківерець  велосипедом в Луцьк.

З запланованих 17 озер вдалось подивитись 13.

На лічильнику дистанція маршруту 165 км.

Додаткова інформація з книги « Поліські села в народних переказах «:Село Дубечне 

«Ще мені моя баба казали, що жив на цьому місці якийсь чоловік, а більше ніхто не жив, бо села не було. Були у його три сини. Не знаю як, але тиї сини згинули, і чоловік насадив ото дубків на тому місци. Ще й досі там росте один дуб. То , кажуть, батькова памнятка осталася. А потом люди почали строїтися тутика. Але нихто куло того дуба ни живе і заразки. Та він пушті вже всох. Того й звеця од того село Дубичним»

Село Велимче

« Стари люди кажуть, шо кулись з сусіднього села Датиня на вільни землі було переселено багато людей. Сило, де поселилися цеї люди , назвали Велике Селище. З часом сило стали називати Велимче»

« Є у селі озеро Гниле. Воно нагадує трясовину, через яку проступає вода. Озеро утворилося на місці колишнього села. Тоді були люди дуже грішні, Бог покарав це село,воно потонуло. Тільки одна сім"я врятувалася – сім'я Велимчів». 

Павло Савчук