Звіт про велопохід маршрутом:
Станція Скиби – с. Машів – м. Любомль – с. Бірки – с. Городнє ( озера Свєтте, Панське, Звіринець, Городнянське) – смт Головно – с. Куснища – с. Нудиже – с. Гуменці (озера Лісне, Хмільник, Бабинець) – с. Сильне – с. Згорани(озера Велике та Мале Згоранське, Оріхове) – озеро Мошне – с. Пехи – озеро Олешне – озеро Чахове – озеро Віторож – с. Любохини – с. Кримне – с. Залюття – станція «Чевель». (Любомльський та Старовижівський райони Волинської області).
Дата: 17-18 серпня 2019 року. Протяжність – 125 км.
Дороги – асфальт, гравійки, грунтовки (піщані).
День перший
Маршрут першого дня: Станція «Скиби» – с. Машів – м. Любомль – с. Бірки – с. Городнє (озера Свєтте, Панське, Звіринець, Городнянське) – смт Головно – с. Куснища – с. Нудиже – с. Гуменці – озеро Лісне
О 5.30 виїхав з Луцька поїздом «Київ-Ковель».Заледве помістився в тісному тамбурі, провідниця трохи побурчала, адже по правилах потрібно розбирати велосипед. Дуже шкода, але ранкову електричку до Ковеля, як і ще низку рейсів, відмінили. Тому змушений пхатись в пасажирський поїзд. В тамбурі всі ходили туди сюди з вагону в вагон, сварились – я усім заважав.
Після приїзду в Ковель пішов на пересадку на приміський поїзд Ковель-Ягодин – блін, а там сюрприз – 2 плацкартних вагони, і відкриті лише 2 дверей. І вже в одні двері вантажили ровер. Щойно я ледь запхався в завалений клунками тамбур, як під’їхав дядько з велосипедом, виматюкався – адже я зайняв останнє місце. Висновок – їхати велогрупою в цьому напрямку стрьомно.
На станції «Скиби» вийшов десь о 10.20. Звідтіля гравійкою, а потім асфальтом до села Машів.
Моя ціль – «Дуб Болеслава Пруса», ботанічна пам’ятка природи площею с. Машів дуб віком понад 400 років, зі стовбуром заввишки 30,0 м, окружність стовбура сягає 4,5 м на висоті 1,3 м. Названий на честь польського письменника, майстра польської реалістичної прози, Александра Гловацького (1847–1912), відомого під літературним псевдонімом Болеслав Прус, який відпочивав і творив під цим деревом. Найвідоміші його твори – повість «Форпост», романи «Лялька», «Емансиповані жінки», «Фараон», «Діти».
Дуб на околиці села, на подвір’ї однієї з хат. Дерево в непоганому стані, хоча суховершинить. Порозмовляли з господинею, розповіла, що частенько приїжджають поляки. Потім вгостила мене горнятком холодного козячого молока.
В Машові ще є ботанічна пам’ятка природи «Криничка» і дерев’яний храм Святої великомучениці Варвари.
Грунтовкою, а далі по асфальту приїхав в Любомль, де закупив продуктів на похід, зорієнтувався, і рушив до старої частини міста. Містечко, принаймі, його центральна частина, лишило приємне враження. Охайні вулички, цікаві історико-культурні пам’ятки. Як свідчать історичні джерела – брат Данила Галицького, князь Василько, будучи на полюванні, побачив прекрасну галявину і сказав: «Це місце любе мені». І з’явився Любомль, перша згадка про який датується 1287 роком.
За браком часу, швиденько оглянув історичні пам’ятки, а саме : Церква Святого Архистратига Михаїла , Свято-Георгіївська церква, городище «Замчище» в центрі міста (зараз там меморіал), найдавнійший (серед збережений до нашого часу) костел на Волині – Троїцький костел,
Свято-Різдво-Богородична церква, палац Браницьких — південний флігель палацу, що входив до палацово-паркового ансамблю, збудованого в Любомлі Францішеком Ксаверієм Браницьким у другій половині 18 століття.
Любомльський краєзнавчий музей в суботу закритий, але мені пощастило – на місці був директор установи, який дозволив оглянути експозицію . Музей чудовий – є два найцікавіших, на мою думку, районних краєзнавчих музеї на Волині – Любомльський та Торчинський.
Десь за Любомлем, окрім городища «Замчище», є ще цікава пам’ятка археології – городище в урочищі “Шопи”. https://uk.wikipedia.org/
В напрямку села Бірки виїхав з Любомля о 12.45. В Бірках на околиці, поруч з зарослим деревами і чагарями яром – свідком трагічних подій, пам’ятник на місці розстрілу євреїв. 1-2 жовтня 1942 р. команда СД з Ковеля розстріляла усіх в’язнів ґетто (3 тис. осіб) поблизу Любомля на єврейському кладовищі і частково поблизу хлібзаводу.
Про єврейську громаду Любомля читайте за посиланням https://uk.wikipedia.org/
У 1929 році з 3848 мешканців Любомля частка єврейського населення становила 94%. По щільності єврейського населення на поч. ХХ ст. Волинь посідала перше місце серед 9 українських губерній Російської імперії, у поліській частині Волині у той час проживало 65% усіх євреїв губернії.
За селом Бірки грунтовкою поїхав поряд з лісом в напрямку села Городнє (Городно). Після нетривалого блукання знайшов вірну дорогу через лісовий масив, і в 14.15 був на околиці села.
Перші два озера в селі – Свєтте і Городнянське виявились майже мертвими, по суті, в процесі сукцесії (чи гідромеліорації) перетворились в заросле чагарниками болото. Тому вирішив не гаяти час, а одразу звернув по дорозі в пошуках озер Панське та Звіринець.
Попереду на узвищенні помітив якусь споруду. На моє здивування, це був пам’ятник стовп-колона заввишки понад 10 м. Навколо старезні металеві стовпчики з залишками ланцюга, який колись на них висів. На вершині стовпа – сучасний чорний хрест з базальту. На табличці надпис “Хрест в пам’ять перемоги над французами в 1812 році”. Поряд вже сучасний стовп з надписом “Городно”. Зверху дуже специфічний орел. Подумалось, що раніше цей орел був на високому стовпі-колоні замість вже сучасного базальтового хреста.
Неподалік сховалось озеро Панське. На жаль, береги озера по периметру на добру сотню метрів вглибину щільно заросли чагарниками та очеретами. Намагання знайти стежку до плеса були марними. Під ногами чвакала вода, колихалась трясовина, а водойми так і не видно.
Покинув цю спробу, і поїхав до озера Звіринець (Городнянське-І). Теж чагарі, але серед хащів була тісна стежинка, подекуди в мокрих місцях викладена гілками та дошками. Озерце невеличке, заболочене – о 14.45 вийшов по дерев’яній кладці на пірс. Навколо водойма заросла чагарями і деревцями. Розміром 90м х 60 м, максимальна глибина 3,5 м.
Проїзджаючи далі через село, помітив дуба-велетня. Розмір дуба мене ошелешив…
Запитав в місцевої мешканки. З гордістю каже, що під цим дубом відпочивав Наполеон (!!!) 
. І дуб дуже-дуже старезний, його огородили, бо наступного року буде річниця, і в село приїдуть і французи, і поляки.
Насправді, на мою думку, дубу не менше 500 років. Стосовно Наполеона… Мда…Думаю, що ще під цим дубом відпочивав Богдан Хмельницький, Шевченко і Леся Українка, причому одночасно.
Але насправді, в часи наполеонівських війн на Волині були серйозні бойові дії.
Зокрема, зі статті про бої саме в районі Любомля та Городно “7 боїв війни 1812 на Волині” https://www.hroniky.com/
В селі знаходиться доволі великий комплекс – Свято-Олександро-Невський ставропігійний жіночий монастир. Монастир новий, був відкритий у 2012 році.
Трохи поодаль в селі розташована дерев’яна церква святого апостола і євангеліста Луки, побудована в 1745 році.
Дорога від села Городнє до с. Куснища – класний асфальт без ямок. На околиці Городнього – каплиця св.Сергія Радонєжського . Поряд – альтанка, де я влаштував обідній перепочинок. Неподалік – пам’ятний знак на честь 520-річчя першої писемної згадки про с. Городнє.
Через село Куснища проїхав без зупинок (перша згадка про Куснища в письмових джерелах належить до 1564 року). Вже постфактум після походу довідався, що в селі є озеро Кусинищанське. Також за декілька кілометрів від села є джерело, але потрібно було робити гак на 8 км.
Наступний об’єкт – смт Головне, належить до числа найдавніших поселень Волині. Перша документальна згадка про це село датується 1444 роком. Сам населений пункт, згідно з археологічними матеріалами, існує не менше 4 тис. років).
Дорога від Куснищ до Головне – не ідеальний, але асфальт.
В селищі мене цікавили два джерела та церква. Перше джерело «Попова криниця» – гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення. В описах надана така інформація : «статус надано з метою збереження водного джерела, яке має кришталево-чисту воду, багату на мінеральні солі, і яке є одним з наповнювачів річки Нережа (впадає у Велике Згоранське озеро). В неті чимало статей про цей водний об’єкт , наприклад http://www.volynpost.com/
Я був розчарований – джерело виявилось майже мертвим. Друге джерело, теж гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення, «Чайка», що у південно-західній частині смт Головне, теж виявилось майже мертвим. Ось така в неті про цей водний об’єкт інформація: «Статус надано з метою збереження водного джерела, яке має постійну температуру води +9 і є наповнювачем річки Нережа (впадає у Велике Згоранське)».
В центрі селища – мурована Свято-Троїцька церква.з великим куполом. Цей храм побудований у 1841 році старанням графа Браницького. Церква та дзвіниця є пам’ятками архітектури національного значення.
Історична довідка про Головне https://uk.wikipedia.org/
В селищі перепочив біля альтанки на території лісництва. Намагався довідатись в місцевих щодо урочища Колесо, але люди знизували плечима – нічого не знають. Тому, цей об’єкт я вирішив полишити. Довідка: «В урочищі Колесо біля смт Головне збереглося городище часів Київської Русі (IX—XI ст.). Городище розташоване на узвишші серед болотистого луки. Круглий майданчик (діаметр 30 м) злегка підвищується у центрі і покритий шаром попелу товщиною до 50 см. Під насипом кільцевого валу (висота його 1 м) залягав шар каміння, вугілля і обгорілих колод. Уздовж валу виявлено кілька коритовидних ям і скупчення каменів. Знайдено уламки посуду X ст., рештки тварин, фрагмент обгорілого черепа людини і два зуба».
Відтинок дороги від Головного до Нудиже був жахливий – залишки старого тракту з рваного каменю-бруківки, з шматками роздовбаного асфальту та розсипаним щебенем. Обабіч дороги – пісок.
О 17.30 під’їхав до старого цвинтаря на околиці села Нудиже. З огляду на те, що повсюди виднілись десятки старезних хрестів-фігур, збагнув, що це кладовище – кладезь інформації для краєзнавця. Вперше побачив дерев’яні пам’ятники з вирізаними надписами. На жаль, в мене було обмаль часу для ретельного дослідження цього цвинтаря.
Перша згадка про це село — 1564 р. (тоді воно мало назву «Нудиш» і налічувало 8 дворів).
В селі Нудиже мене цікавило декілька об’єктів. В першу чергу – це два джерела (гідрологічні пам’ятки природи) та пам’ятка природи «Дуб Волиняка».
Джерело «Польова́ кринця» — гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення. Статус надано з метою збереження каскаду джерел-наповнювачів річки Тенетиски (притока Прип’яті).
Ледь знайшов цей водний об’єкт. Теж розчарування. Водойма з кладкою, вода чиста, студена. Але через наявність водяної рослинності не захотів ризикувати і пробувати на смак. Місцеві розповіли, що раніше джерело «бурлило», як і інше джерело біля села – гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення «Трактова криниця». Трактова криниця геть пересохла… Вочевидь, міфічні наяди, покровительниці джерел, покинули ці підземні струмені…
Біля «Дуба Волиняка» був о 17.50. «Дуб Волиняка» – ботанічна пам’ятка природи площею Нудиже. Статус надано для збереження вікового дерева дуба черешчатого Quercusrobur заввишки 30,0 м. Окружність стовбура цього понад 700 річного довгожителя, свідка багатьох історичних подій, на висоті 1,3 м сягає 6,16 м.
Про значення вікових дубів та святих гаїв у наших пращурів я створював таку публікацію https://www.facebook.com/
Далі попрямував через Нудиже в напрямку села Гуменці. Поруч з дорогою – церква Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього — храм у селі Нудиже Любомльського району на Волині. Споруда побудована у 1868 році, є пам’яткою архітектури місцевого значення.
Піщана дорога до Гуменців петляла через ліс. І мені було би непереливки, якби я не зустрів пусту підводу з двома хлопчаками. Вони закинули мій ровер на фіру, і я з полегшенням зітхнув – не прийдеться маслати колесами в грузьких пісках. Розмовляючи з хлопцями, поглядав навколо – обабіч дороги рясно росте ялівець, освітлений променями призахідного сонця серед соснового лісу
Не доїзджаючи до Гуменців, хлопці звернули в ліс, і я рушив до села. Село напівмертве – хати-пустки. Біля хатини сиділа бабуся, я пропросився набрати води з криниці. Розповіла, що село занепадає, лишились де-не-де хати з людьми похилого віку. З дітей в селі є лише одна дівчинка, що ходить в другий клас.
Повернувши за селом біля хреста-фігури, лісовою дорогою попетляв в напрямку озера Лісного. Серед лісу була хата, поспілкувався з господинею. Поки розпитував за дорогу до озера, звернув увагу на гірку ніби відшліфованих валунів. За день походу неодноразово бачив такі камені біля парканів. В Городньому уздовж паркану лежали сотні таких каменів різного розміру. Подекуди бачив валуни завбільшки зі стіл.
Жінка сказала, що вони викопують їх на городі. Я одразу збагнув, що це ж залишки льодовика. Останній льодовик у своєму тілі притягнув тисячі таких валунів різного розміру зі Скандинавії, потрохи відшліфовуючи їх. Потім, після танення льодовика, каміння лишилось на Поліссі. Також льодовик сформував ландшафти полісся, включаючи озера і морени. Як приклад, гігантські камені в Кам’яному селі. Нерідко, такі валуни тягнули до джерел та святих гаїв, або до капищ. Наприклад, в с. Самари Ратнівського р-ну такий валун витягнули з озера , і заклали в фундамент церкви.
Далі , кружляючи поворотами піщаної дороги в сосновому лісі, крізь стовбури побачив відблиск водного дзеркала озера Лісного. До водойми під’їхав о 19.30. Озеро мене одразу зачарувало. Привітна місцевість, піщаний неглибокий пляж з чистою водою, столик. Розміром озеро 320м Х 250м. Макс. глибина – 3.5 м.
Більша частина узбережжя вільна від лісу, повна відсутність людей, водоплавні птахи на плесі – що ще треба втомленому мандрівнику. Хоча я розумів, що частину запланованого я в перший день не проїхав, і завтра змушений буду надолужувати. Але минути таке чудове місце для стоянки – це просто гріх.
Скупався, поставив намет на «першій лінії» з видом на озеро.
Гарячий чай біля вогнища після вечері – потріскують дрова, десь крякають крижні на озері. Сутінки ковдрою накривають все в темряву…
Завтра встаю дуже рано – треба надолужити те, що не встиг сьогодні…
День другий
Нитка маршруту другого дня: озеро Лісне – озеро Бабинець – озеро Хмільники – с. Сильне – с. Згорани(озера Велике та Мале Згоранське, Оріхове) – озеро Мошне – с. Пехи – озеро Олешне – озеро Чахове – озеро Віторож – с. Любохини – с. Кримне – с. Залюття – станція «Чевель».
Розширена довідка про всі історичні та природні пам’ятки подана в коментарях під світлинами.
Прокинувшись 06.00, похапцем приготував сніданок, зібрав речі – сьогодні треба виїхати пораніше, надолужувати те, що не встиг учора. На маршруті заплановано оглянути чимало цікавинок, а мене лімітує вечірній дизель до Ковеля.
Зустрів місцевого рибалку. На мої питання, як доїхати до озера Бабинець, той почухав потилицю, щось бурмотів під ніс. Каже, що найкраще їхати в об’їзд, через село Гуменці та село Сильне. Але такого гаку я дозволити не можу.
Тому, вирушаю на пошуки озера. Намагаюсь пробитись по піщаним дорогам – безуспішно, тупики. Змушений їхати на схід від озера, де невдовзі виїхав на лісову дорогу. Назустріч – підвода. Відповідь та ж сама – їхати в об’їзд, бо тут я не проб’юсь.
Я не послухався, і таки пробився через нетрі до озера Бабинець о 8.45. Озеро – навпрочуд гарне, заболочене, сповнене поліської задумливої краси. Максимальна глибина – 6 м. Розмір 200м х 170 м. Відчув запах парфумів – це так пахла смачнюща брусниця, що росте в великій кількості на узліссі. На мою думку, озеро могло б претендувати на створення нового об’єкту природно-заповідного фонд, наприклад, ландшафтного заказника. Або ж його необхідно включити до заказника «Згоранський».
Від Бабинця лісовими дорогами допетляв до південної околиці села Сильно. Поруч з селом – озеро Хмільники. Озера Хмільники і Лісне входять до складу ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Згоранські озера».
Довідка: Ландшафтний заказник «Згоранські озера» – цінний природний комплекс, що складається з озер карстового походження (Велике Згоранське, Мале Згоранське, Оріхівське, оточене лісовими масивами та болотами, а також окремо розташовані озера: Хмільники, Лісне), боліт та лісів, де переважають насадження сосни звичайної і вільхи чорної. Місця зустрічі рідкісних видів рослин (шейхцерія болотяна, осока Давелла, осока затінкова) та тварин (лелека чорний, лунь польовий, журавель сірий, сорокопуд сірий, горностай), занесених до Червоної книги України. Крім того, тут знаходяться місця розмноження водоплавної, болотяної та борової дичини, зокрема, крижня, чирок, лиски та деяких інших мисливських видів.
Озеро Хмільники розташоване серед луків, ліс на узбережжі відсутній. Розмір – приблизно 300м х 300 м, макс. глибина 5 м. Чиста вода, гарні піщані пляжі. Скупався-освіжився, і рушив далі через село Сильне. До села Згорани їхав по асфальту.
О 9.35 вже був на березі озера Оріхівського (одне з Згоранських озер). Водойма заліснена на узбережжі, є невеликий пляж, багато водяної рослинності. Розмір 320м х 270м. На Волині є декілька озер з назвою Оріхове – це третє , на якому я побував. Волоського горіха чи ліщини ви там не знайдете. На мою думку, це характерний біотоп для зростання водяного горіха – чіліма.
Зараз ця рослина занесена в Червону книгу, а в давнину була дуже поширеною на водоймах Полісся і України загалом. Наші пращури інтенсивно використовували цей горіх в харчуванні.
Озеро Велике Згоранське – це справжній скарб-перлина серед 250 озер Волині. Приблизний розмір 1,5 км х 1,6 км, макс.глибина 20 м, пересічна глибина – 10 м, походження – карстове. Значна частина узбережжя – це чудові піщані пляжі, тому чимало туристів з наметами. Щойно я надумав від’їзджати від озера, як підійшла жіночка, що продавала пончики та молоко. Це такі ж смачні пончики з чорницею, як на Шацьких озерах. Схоже, пончики розширяють свій ареал по волинських озерах.
Як я вже згадував, «Згоранські озера» – це ландшафтний заказник. Через Згорани протікає річка Нережа, яка впадає у Велике Згоранське озеро, яке омиває село з півночі. З озера витікає річка Тенетиска. Тут живуть деякі рідкісні для України види тварин і рослин, водиться багато риб, гніздяться водяні птахи, в тому числі і лебеді.
Велика кількість водоплавних птахів на Великому Згоранському щиро потішила, адже нерідко на тихих диких озерах майже повна відсутність птахів. На противагу цьому, в урбанізованому Луцьку, на Кічкарівських ставках широке різноманіття птахів. Хоча , здавалося б, дикі озера – чудове місце для розмноження та проживання багатьох видів орнітофауни. На мою думку, великий вплив мають мисливці-браконьєри, які відлякують птахів, і ті змушені шукати інші місця для гніздування. Можливо, Згоранське озеро залюднене, тому браконьєри не хочуть тут світитися?
О 10.00 був у центрі села Згорани. Перша історична згадка про Згорани належить до 1674 року. У Згоранах відбувається значна частина подій романів «Століття Якова», «Соло для Соломії», «Діва Млинища» написаних українським письменником, уродженцем Згоран Володимиром Лисом.
Наступна зупинка – Дмитрівська церква в Згоранах, яка збудована в 1674 році і є пам’яткою архітектури національного значення.
На Малому Згоранському озері був о 10.45. Розмір 750 м х 600 м. Макс. глибина 10м. Водойма сховалась серед лісу, теж намети і піщані пляжі, але їх значно менше.
Змушений покидати асфальт, і звертаю у східному напрямку на лісову дорогу до озера Мошне.
Дорога до плеса (понад 5 км) виявилась кращою, ніж я передбачав. Піщаних ділянок небагато, хоча можна легко заблукати серед мережива доріжок і стежин. Їхав, насолоджуючись запахами лісу і чудовими краєвидами, але мене чекав сюрприз. За 1 км від Мошного розрядився і телефон, і павербенк! Хутко дістав компас, обмізкував ситуацію, і далі зорієнтувався по азимуту.
Озеро серед лісу, з заболоченими берегами – до плеса йшла дерев’яна кладка довжиною біля 50 метрів, яка закінчувалась пірсом. Просто феєричне водне дзеркало серед нетрів. І чимале розміром – 580м х 400 м.
Наді мною літав, викрикуючи, якийсь хижий птах,а водно-болотних птахів не помітив взагалі. Водойма для купання не годиться, пляжу немає, вода з торфом. Озеро входить до складу ландшафтного заказника “Мошне”. На Волині є декілька озер з подібною назвою – Мошно, Мшане.
Довідка: «Мошне» ландшафтний заказник загальнодержавного значення. Створений з метою охорони цінного природного комплексу, в який входить озеро Мошне, оточене сосновими лісами віком 140 років, а також березово-осиковими насадженнями. Серед мохів та осок зростає журавлина звичайна. Трапляються рідкісні види рослин (альдрованда пухирчаста, молодильник озерний) і тварин (лелека чорний, гоголь), занесені до Червоної книги України. В озері водяться цінні види риб, зокрема, вугор річковий. Із плазунів тут живе черепаха болотяна, ящірка прудка і живородна, вуж звичайний і гадюка звичайна.
Знову по азимуту виїхав з лісового масиву, і поїхав до села Пехи. В сільському магазині попросився підзарядити телефон і павербенк. Поки сидів в прохолодному приміщенні і, відходячи від спеки, куштував морозиво, заходили-виходили покупці, скоса поглядаючи на мене.
Наступний об’єкт – озеро Олешне за 1 км північніше села Пехи. Розміром водне дзеркало 200 м х 200 м. Макс. глибина – 3 м. По периметру навколо водойми – стіна чагарів і очеретів глибиною в декількасот метрів. Заглибившись на сотню метрів, зрозумів, що дертися через хащі в велошортах і футболці, та ще й в спеку – це не дуже добра ідея. Тому, розвернувшись, квапливо покрутив педалі через Пехи, а потім через луки-поля в напрямку села Крушинець. Дорога-гравійка доволі непогана, дозволила розігнатись. Трохи зрізавши шлях, обминув село, і о 13.50 під’їхав до лісового шляху на озеро Чахове.
Мої сподівання, що далі у лісі буде гравійка були марні – дуже непроста дорога з піщаними ділянками, які висмоктували всі сили. Проїхавши біля 8 км по лісу, повернув по стежині до озера. Біля знаку ПЗФ – дерев’яний будиночок і кладка довжиною понад сотню метрів.
Довідка: Озеро Чахове (Чаково) знаходиться на території Шацького району – це ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Чахівський», створений з метою охорони цінного природного комплексу, в який входять: озеро Чахове, га; болото сфагнового типу, що його оточує; вільхово-березове насадження віком до 75 років. Тут трапляються рослини (шейхцерія болотна, альдрованда пухирчаста, береза низька, лілія лісова, росичка англійська, верба чорнична, шолудивник королівський) і тварини (лелека чорний, журавель сірий), занесені до Червоної книги України.
О 14.04 вийшов по кладці на пірс з човнами серед водного дзеркала – видовище навдивовижу феєричне… На плесі багато водяної рослинності, по периметру болото і заболочений ліс. Розмір водойми: 850 м х 400 м, макс. глибина – 5 м. Пляжів немає, для купання не годиться. Але я роздягнувся, заліз в човен, набираючи пляшкою воду, освіжився. Зразу полегшало – спека дається взнаки.
Бентежила думка про дорогу до озера Віторож. Шлях до цієї водойми – найскладніший. Плутанина доріг-стежок, подекуди густозарослих. Поки їхав манівцями – всі ноги і руки здерті ожиною, кров текла і по ногах, і по руках.
Проїхав через закинутий хутір – в хаті забиті дошками вікна. Закинув в рюкзак пару яблук,які їв по дорозі, однією рукою тримаючи кермо. Весь обід цього дня – морозиво в Пехах, яблука з хутора і жменя слив в Любохинах. Кароч, як коза-дереза. Їхав через місточок, зірвав кленовий листочок І реально, якби зупинився на обід – поїзд тю-тю, і довелось би ще завіснути на добу.
Нарешті, виїхавши з лісу, ще блукав польовими стежками серед перелісків під палючим парким сонцем.
Минулоріч я був біля озера Віторож, але плесо так і не зміг знайти – кружляв навколо добру годину. Цього року мені більш пощастило – о 15.10 я таки знайшов стежку через чагарі, за якими сховане водне дзеркало. Стежка вогка, частково йшла по трясовині – і ось, декілька човнів, а за ними плесо. Озеро заболочене, приховане від людських очей серед товщі чагарів і вільшняків, розміром 430 м х 550 м, макс. глибина 3,2 м.
Далі луками я вже їхав до села Любохини. Ділянку Любохини- Кримне – Залюття проїхав за 2.5 години. На цьому відтинку є низка озер – Домашнє, Пісочне (с. Любохини), Солінка, Острівне, Біле, Грибне, Домашнє-2, Сомінець, Димине. Але ці озера я проїхав минулоріч, про цю мандрівку підготую звіт згодом.
Минулорічний маршрут-дводенка: смт Заболоття – озеро Святе(Дружба) – озеро Довге – озеро Турське – озеро Чорне- озеро Колпіне – озеро Курець – озеро Туречне – с.Яревище – с.Кримне – озеро Домашнє – озеро Пісочне (с.Любохини) – озеро Солінка – озеро Острівне – озеро Біле – озеро Віторож – озеро Грибне – озеро Домашнє-2- озеро Сомінець – с.Дубечне (Старовижівський та Ратнівський райони).
Насправді , і вищеописаний звіт, і минулорічний маршрут – це мала би бути одна мандрівка на 4-5 днів, але так склались обставини, що маршрут змушений був розділити на дві частини і пройти з інтервалом в рік.
На станцію «Чевель» приїхав за 10 хв до дизеля. Враховуючи всі хитросплетіння цього занурення in wild – мені пощастило. Позаду біля 125 км, два дні пригод, купа цікавинок. Проїхав 14 озер – але не встиг на озеро Святе біля Чевеля, і пропустив озеро Кусинищанське.
На Волині є біля 250 озер, з них я побував десь на 135, ну і ще плюс ці 14.
