«Святий Йосип» починає…

Мій чоловік разом із друзями виготовив якусь чудернацьку штуку – парусний надувний розбірний катамаран. Обіцяв, що це буде О! Це був перший парусний катамаран, який він бачив у своєму житті. Щоб на такій штуковині пересуватися по воді, треба мати дозвіл. Дозвіл дає Федерація спортивного туризму, якщо візьмеш участь у змаганнях і не потонеш. Сказано – зроблено. Цього року змагання були на Азовському морі. Ми назвали свій плавзасіб «St. Giuseppe Magiore Prudente” , або просто – Святий Йосип, зареєструвалися на змагання, отримали номер на вітрило, і вирушили у неблизьку 1000 км подорож з Коростеня до Азовського моря.
Отож Славік, мій чоловік, – капітан, я – матрос, донька Софія – пасажир. Але потрібен був ще один матрос, і ми знайшли камікадзе з моїх старих друзів-альпіністів. Мішу важко налякати простим фінським ножем, тим паче, що він, на відміну від Славіка, ще не бачив в житті жодного вітрильного надувного розбірного катамарана. Мішин син Сергій став ще одним пасажиром.
Нарешті ми прибули на місце. Ви були колись на Азовському морі? На мій погляд, це пустеля, повна померлих і помираючих медуз, куди треба їхати через пустелю з колючками, їхати по дорозі, яка існує тільки в Гуглі і в уяві Укравтодору. Якщо у вас немає надувного розбірного вітрильного катамарану, я не раджу Вам туди сунутись.
Коли ми зібрали наш плавзасіб, він одразу пригорнув до себе увагу аксакалів вітрильного спорту. Оригінальністю конструкції. Почались вагання на самому високому рівні, чи варто нас взагалі випускати в море. До початку змагань ми вийшли на тренування. Наш новий друг Валєра зробив нам систему кріплення такелажу, показав, як вона працює і ми вийшли на воду. Вітер був сильний. «Св. Йосип» побіг весело, хвилі його гойдали, вода летіла в обличчя. Було класно, але не довго – від напруги зламався ШВЕРТ – це така штука в катамарані, що дозволяє ходити проти вітру. Якось ми повернулися на берег. Один з аксакалів по-батьківськи поклав мені руку плече і сказав: збирайтесь додому. Небо почорніло для мене в той момент. Але Св. Йосип не здався. Славік сказав, що будемо ремонтуватися.
Я, здається, писала, що Азов – це пустеля. В цій пустелі вдалося знайти товсту фанеру з усіма приспосібленнями для кріплення і навіть лак. Екіпажі решти 21 катамаранів обережно здалеку приглядались, як наша команда наполегливо і послідовно лагодила зламаний шверт. До ранку загального виходу усе було готове. Майже усе.
А чи Ви знаєте, що на морі є важливим? Ну, звичайно, корабель. А ще що? Так, треба знати, куди йти. Тобто – навігація. Нам коротко виклали основи навігації. Завдання першого дня було дійти до острова, який знаходиться близько 20 км у відкритому морі…
Зараз скажу, чим усе закінчилось. Закінчилось добре. Катамаранщики – дуже хороші люди. Усі нам охоче допомагали і за нас переживали. Ми провели з ними тиждень, виконували завдання гонки, хоча і поза конкурсом. У передостанній день був сильний вітер, і нам трохи погнуло щоглу, але для цього спорту це нормально. Вечірні посідєлки були дуже веселі. Мене там познайомили з цією піснею https://www.youtube.com/watch?v=r74c7C0FEhQ.
Коли ми від’їзджали, вже знов хотілося на море, жаль було розставатися з новими друзями, пустеля не здавалася нудною, а з динаміка в машині співав Цой. https://www.youtube.com/watch?v=yi2d67AXEVs
Вранці перед стартом я прокинулась удосвіта. О 5:30 підняла на ноги всю команду, і ми почали приготування до старту, який було призначено на 10:00, і нам дозволили вийти на 15 хв. раніше,  щоб коли ми поламаємось, був час швидко забрати нас зі стартової лінії й далі нормально проводити  змагання… Вітер дув свіжий, і я готувалась до пошкоджень, поламок, переворотів й інших потрясінь: закріпила тасьму на спасжилеті, щоб не заплуталась у воді. Процес відчалювання нашої новонародженої команди треба описувати  окремо. Катамаран утримується носом до вітру, першими залазять найнепотрібніші матроси – я та Соня, потом Міша і капітан. Найскладніше завдання у Сергія – він має виштовхнути нас на глибину, відклацнути кермо й встигнути заскочити на катамаран, котрий вітрила вже женуть вперед. Усе супроводжується чисельними емоційно забарвленими командами ))).
После того, як ми усе це здійснили, виявилось що ми рухаємось – нас штовхає фордак (вітер у спину), тому ми рухаємось у одному напрямі із хвилями. Це душе спокійно і приємно і має назву “йти повним курсом”. Поранений шверт ще не опускали. Поки ми насолоджувались першими сотнями самостійно пройденим метрів, регата стартувала. Спочатку це були просто трикутнички з вертикальними рисочками (ми встигли відійти  досить далеко), а потом ми стали свідками чарівного видовища. Виявилось, що крім основного озброєння (грот і стаксель) на більшості суден передбачене допоміжне вітрило – генакер.

Це дуже великий мішок у чверть сфери, пошитий з гарного шовку, який допомагає ловити попутний і боковий вітер. Надутий вітром генакер надає навіть найпростішому вітрильнику схожість із казковим птахом (на фото видно генакер червоного та синього кольору). Ці фантастичні ……. пропливали віддалік,  деякі нас доганяли. Ми спробували опустити шверт — він працює!!!  Ми йдемо у відкрите море!

І ось він – острів. Він no name. Це кінчик коси Обиточної,  яку море відрізало для себя кілька років тому. Білий пляж, прозоре море – і жодних медуз (майже). Ми потрапили до раю. В раю нас тепло вітали: “молодці” та “красавці”. Ми дійшли, нас ніхто не спасав, навіть ніхто не чекав ))).
На острові основна рослинність – оливки, з тварин – кілька видів копитних, зустрічаються скинуті роги оленів, черепахи та єнотовидні собаки. Їх гарно сфотографував Міша. А ще там повно комарів й мошкари…)))
У наступні дні були гонки по трикутнику, а також кілька радіальних виходів, у тому числі у штормову погоду.
А  вечір був умиротвореним. Ми ніби як повноправні члени тусовки. Усе-таки на острів доїхали…  Ліниво купались, переповзаючи від катамарана до катамарана і розглядали як вони влаштовані. Міша  Трофимчук ліниво плавав з маскою и рушницею, Сергій Трофимчук ліниво блукав островом у пошуках сюжетів. Тільки Славко не міг лінуватись: він слухав, слухав, слухав доброзичливих і досвідчених людей,  які радили, як вдосконалити його поавзасіб. У нього, мені здається, навіть вуха виросли, а на макіці виросла ушніша – ознака святості, а дехто бачив навколо головіи і німб….

У мене виросли крила, вони чухались і шелестіли під вітром. Особливо запам’ятався епізод, коли Олександр Дикий чомусь переплутав мені зі Славком і почав детально розповідати особливості кораблебудування…))). Я намагалась робити розумний вигляд…

Також трішки бадьорив екіпаж з екзотичною назвою «Оргазм», – вони прогулювались в костюмі Адама.

Вечоріло. Хтось перебирав гітарні струни. У таборі Кравченко затіяли інтеллектуальні  змаги. Їда, чай, їда, сон, сон.
На ранок– гонки по трикутникам. Ви не знаєте, що це? Ну звичайно, звідки Вам знати! А ось я вже знаю. Трикутник зі стороною метрів 300-400 позначено буйками. Треба обійти його як можна швидше правим чи лівим бортом (як скажуть) певне число раз. Збоку це виглядає ніби 22 катамарани ходять один за одним по кругу. Вітер був ледве-ледве. Коли катамарани повертають по вітру і развертають свої генакери, це настільки красиво, що аж перехоплює дихання….
Ми намагались не плутатись ні у кого під ногами, й робити усе як інші. “Св. Йосип” справлявся. Славик каже, що йому легко повертати, бо шверт розташовано у правильному місці. Екіпажі мали рації, й було весело слухати, як капітани доповідають про фініш: фінішував Ангел, фінішувала Відьма, фінішував Крутий, Дикий і Оргазм. “Св. Йосип” теж фінішував.
Того ж дня я отримала урок покори. Якщо Ви ще не знаєте, я дуже горджусь своїм третім розрядом (с перевищенням!) з альпінізму. Ну, Валєра (Валерій Яценко) і спитав деталі. А я так звисока: “Валєра, коли я ходила у гори, ти ще ходив у садочок….” Ну, а потім з’ясувалось що навпаки — і у садочок він ходив раніше, і у гори такі, яких я й не бачида… Мої невеликі тимчасові моральні страждання виявились не марними: я знайшла довгоочікувану компанію, щоб їздтти на скелі.  Залишилось тільки схуднути – ну, щоб хоч не протирати футболки на животі.)))
Увечері Борис Пащенко та Николай Корбут із співавторами влаштували концерт. Ото я Вам скажу, була жара! Ото Ред Хот Чілі! Коли вже не було сили сміятись, я пішла спати – повернулася до намету, намацала в темноті косметичку і, як зазвичай, ретельно намастила обличчя кремом. Ну на ніч. Трохи здивувало, що запах якійсь дивний, і пече… Минув час, поки я здогадалася засвітити ліхтарик, і побачила, що замість крему намазалась… зубною пастою… Непогано….
Наступного дня нічого страшного не відбулося. Ми просто прокаталися з повною викладкою у напрямку коси, де мали влаштувати новий табір, але місце виявилось непридатним, і ми повернулися на острів. По дорозі бачили багато птахів. Треба відмітити, що тварини на острові не дуже бояться людей, а єнотовидні собаки такі голодні, що гризуть черепах та молюсків на пляжі, і позирають плотожерно на спортсменів, які вранці та увечері блукають кущами, звичайно, щоб на самоті подивитись на небо))). Не знаю, чи водяться на острові олені – їх ми не бачили, але оленячі роги точно водяться. Соня (Sonia Beliak), моя донька, знайшла один. А наш Сергій знайшов більше. Версія така: на острові немає мишей, тому що їх поїли ненажерливі єнотовидні собаки, миші не з’їдають роги, і роги накопичуються. Та куди ж поділись самі олені? Острів маленький – можна оббігти за 40 хв по периметру, ми б хоч одного побачили. Я думаю, олені уздріли тлум катамаранів з екзотичними назвами і просто перепливли на велику землю.
Соня брала участь у занятях і конкурсах для юнг. Таких було в компанії 5 чоловік. За це окрема подяка організаторам. Тепер не тільки Соня, а навіть я знаю, що таке азимут.
А ось на ранок почалися Ред Хот. Піднявся довгоочікуваний вітер. На світанку я ходила на прогулянку і побачила на навітреній стороні острова хвилі, які здались мені величезними (може метра півтора заввишки). Повернулася впевнена, що ніхто в море сьогодні не піде. Але де там! Виявилося, ці дикі люди люблять саме таке. Ну, прийшлося й нам виходити. Були ми тільки втрьох: Славік, Міша і я. Сергій і Софія залишились вдома. Завдання було таке: зробити два кола навкруг острова, а потім плисти на косу – біля 10 км. Потім назад так само. Випхав нас Серьожа на глибину і посунулись. Ото емоції!!! Я думала, коли ми розвалимось на шматочки, цієї хвилі, чи наступної? Ще більш вірогідним, на мою думку, був наш оверкіль. Я лазила з одного балона на інший, в залежності від галсу, щоб відкренити судно. Славік переживав за все одразу: і за щоглу, і за шверт, і за кермо. Міша (Михайло Трофимчук) керував стакселем так, ніби робив це усе життя, і ні за що не переживав (йому легше, він нічого не знав про слабкі місця нашого судна), просто насолоджувався моментом. А насолоджуватися було чим. Швидкість, хвилі, вода в лице. З часом ми здивовано помітили, що Св. Йосип не розвалюється, слухається керманича, хоч і не дуже хоче йти проти вітру (заважає поранений шверт), і взагалі, йому все подобається. Тоді ми наважилися далі виконувати завдання і йти на косу. Прийшли. На косі відбулася невелика асамблея, або у просторіччі, шмон. Назад йшли за вітром, як білі люди, знову обійшли острів, вже в іншу сторону, фінішували з пригодами, бо забули опустити шверт, і не одразу збагнули, чого нас здуває.

Наступного дня до Ред Хот додались і Чілі й Пепперс. Вітер став міцнішим. Завдання було дійти з острова до певної точки на березі. Славіку добрі люди показали пальцем, що треба триматися видимих з острова вітряків – лівих з правої групи. Пізніше виявилось, що ми заплутались у вітряках. Але це не головна проблема. Нам треба було попасти в точку, яка прямо навпроти вітру. Через приблизно годину маневрування ми побачили, що, на жаль, нас дуже зносить, кут нашого галсу дуже великий, тобто просуваємось вперед повільніссімо. Зате цікаво. Вітер міцнішав. Інших суден вже не було видно. Тільки Ангел ще потішав нас здалеку вітрилом. І тут по рації: Ангел викликає Святого Йосипа. На цьому рація замовкла. Безнадійно розрядилася. Ми залишилися без жодного звя’зку. Нічого страшного. Наш капітан знав що робити. Ми повільно, але просувались до берега. Час від часу налітали шквали, але, на наше щастя, тимчасові. Коли вже можна було розгледіти берег, ми зрозуміли, що помилилися з напрямком руху, і спробували дійти до місця призначення вздовж берега. Але прийшлося йти впоперек жорсткої хвилі. Ми прямо відчули, як щогла і шверт нам кажуть: рєбята – стоп, ми можемо не витримати. Капітан прийняв рішення йти на берег, що ми й зробили. Приземлилися в Орловці. Богу подяка! Мені все сподобалось, крім одного… Треба якось облаштувати ватерклозет. Все-таки 6-5 годин… ну і страшно…
Останній день – радісний і сумний. Повертаємось на базу. Там багато теплих слів і поздоровлень. Ніби це ми виграли гонку. Обійми, подяка, телефони. Сумно.

Поділитися на facebook
Поділитися на google
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Залишити коментар

Доброчинні пожертви на сайт

Сайт клубу існує на щорічні пожертви учасників сплавів і симпатиків клубу. Просимо надсилати прийнятну для вас суму на рахунок керівника клубу:

Raiffeisen bank aval

4149 5000 2381 0230

з позначкою (на сайт)

Звіт про використання коштів протягом року на сайті кожного грудня