Сплав річкою Прип’ять від озера Люб’язь (Волинська обл.) до озера Нобель (Рівненська обл.)
Липень 2012 р.
Перший день
У липні 2012 року 5 байдарок “Братства ріки” здійснили давно запланований сплав Припяттю та Стоходом від озера Любязь до озера Нобель.
Звіт Павла та Алли Савчуків, які мандрували цим маршрутом кілька років тому (він є на сайті), викликав великий інтерес і покликав нас у цей чарівний край.
Тому старенький ” москвич” з причепом за півдня закинув 5 байдарок та рюкзаки зі Львова до с. Любязь, де на мості через Припять нас вже давно чекала друга половина екіпажу. Встановлення наметів та вечерю кілька раз переривав дощ, але ніщо не могло зіпсути нам святкового настрою… Так минув перший день подорожі.
Другий день
Зранку доскладали байдарки, набрали води у першій зліва хаті за мостом, залишили там “Москвича”. Процес завантаження перервали двоє здорованів в уніформі — працівники місцевого національного парку. Прийшли накосити трохи гривень з бідних туристів. Це вдалось їм тільки частково: ми сказали, що половина з нас — пенсіонери, з яких гроші ніби не беруть…
Першою на воді байдарка Борі Гальперіна — досвід не проп’єш… І хоча його палатка нагадує цирк шапіто розмірами і матеріалом — у мистецтві складання речей йому не відмовиш..
Річка перед озером широка і чиста. Вітер наганяє хвилю. Думаю: на озері буде погано з таким вітром…. За півгодини озеро. Роздивляємось. Згідно скріншотів з Вікімапії і порад працівників парку нам наліво, до якогось “дерева на протилежному боці”. Будемо шукати, а поки що йдемо вздовж берега наліво через латаття, щоб не виходити на велику воду. В одній з байдарок — дворічна дитина, треба бути двічі обережнішим. На карті відмічені стоянки на парогбах вздовж берега, перевіряємо найближчу. Пагорб сосновий, піщаний, нагорі лавка під навісом. Навколо досить засмічено. Лавки збудувати вже навчились, збирати гроші — теж, а ось прибирати…Після оглядин йдемо далі.
Наступну точку на карті вже не перевіряємо — вона ліворуч у глибині затоки. Ми ж тримаємо курс по діагоналі на протилежний бік озера, там де видно якісь будівлі і оте міфічне дерево на березі. Мабуть у тих плавнях біля нього і є вихід Прип’яті з озера. Ага..
Вітер дув у спину, що радувало. Щільною групою ми перетнули озеро, біля протилежного берега здивувало поле латаття, яке хвилі сильно розгойдали. Ще так ніколи не йшов серед хвиль з латаття.
У плавнях ми туди-сюди, сюди-туди — виходу ріки немає. Вітер посилився, а обідня пора вже давно минула, шукати вихід усім кагалом немає сенсу — байдарка з дитиною довго не витримає на хвилі, залишати усіх тут і йти на пошуки теж нераціонально, якщо вітер ще посилиться, доведеться ночувати тут серед комишів. Тому ми з Ігорем Андрушком скеровуємо свою “тайменьку” назад, до останньої з стоянок на березі, з якого ми прийшли.
Тут ми швидко з’ясували за допомогою карти, очей і здорового глузду, що витік — перед нами, на протилежному березі озера, там ще видно якийсь плакат, поставлений заповідником, а ми зайшли надто далеко. Пхатись надвечір туди, де мало стоянок, мабуть не варто, тож ми заночували тут таки, але спочатку кілька байдарок пішли на розвідку і підтвердили наші висновки.
У лісі причаївся столик з лавами, увечері спробували поставити сітку (але нічого не зловили — немає досвіду ще).
Вечеря, як завжди, була веселою.
Третій день
Зранку спакувались і вирушили швидко. Вчорашній вітер приніс переміну погоди, стало хмарно. Звіряючись з мапою ми бадьоро рушили рікою, дивуючись з висоти очерету.
Маючи вдосталь часу і припасів, ми не планували швидко пройти цей невеликий маршрут, а хотіли оглянути усі його принади. Ночувати хотіли на піщаній горі за урочищем Муравина. Проте за кілька кілометрів до нього ми зустріли рибалок на моторках, які повідомили, що вже його “захопили”, а для нас є місце ближче — урочище “Муравина”. Ми швидко дійшли до нього. Так, є стіл з лавами, так, є дрова, так, місце нічого собі… Але хочеться йти далі, не зважаючи на краплі слабенького дощу.
Тому ми його залишили, пройшли повз те чудове місце на високих соснових пагорбах і поспішили у напрямі Свалович (наголос на першому складі).
На супутниковому скріншоті до Свалович веде кілька проток, тією, що ближче до берега ми і пішли. І дарма — вона заросла плавучими водоростями. Навіть моторки там не пробиваються. У травні, коли водорості ще малі, там, ймовірно, можна пройти. Ми повернулись трішки, і пішли іншим, правішим, руслом, яке вивело нас спочатку до затоки навпроти села, а потім і до останньої хати в селі, вірніше, до піщаної дюни за нею, де обладнано стоянку для туристів (навіс, туалет (правда, нечищений з минулого року). Ми розтягнулись з палатками вздовж берега, кожен вибрав собі місце до душі. Навіс з лавками ми укріпили своїм тентом і збирались тут днювати, бо прогноз обіцяв страшну зливу і грозу.
Проте дощу не було. Іншою приємною подією був обмін десятка добрячих рибин на грам 200 горілки у місцевих рибалок.
Четвертий день
Дощ не дощ, а спішити нам нікуди… Після сніданку відправляємось на оглядини села Сваловичі. Згідно звіту, який ми читали, це занепала, депресивна місцина. Хоча сумніви викликали якісь генеральські хороми на березі, які ми бачили з води, дорогі джипи та альтанки біля них. Також ми помітили якусь вежу незрозумілого призначення. Перша хата від “обладнаної” турстоянки – приватна оселя. Хазяйка живе у Любешові, тут її батьківщина, могили предків та син, який і живе в отій хаті. Сина ми бачили — дебелий хлоп, який біля нас “приймав ванну” у Прип’яті. Розповідь хазяйки сумна. Вже кілька років триває полювання за землею у цьому, здавалось би, нікому не потрібному місці. У селі дійсно залишилось кілька десятків з кількасот хат. Церкви немає і ніби й ніколи не було… Може у цьому проблема. Люди виїхали, а зараз у селі панують “свідки єгови”, підминають хату за хатою… Сільська рада фальшує документи і забезцінь розпродує землю. Найцінніші ділянки — вздовж ріки. Отут вже будуються скоробагатьки і стоять іх джипи — символи убогого “благопролуччя”. А каланча серед села — витвір національного парку коштом якихось грантів. Назагал, абсолютно непотрібна споруда — фігвам. Але залізти на неї цікаво, і краєвид з неї чудовий. Та користі від неї селу – зеро.
До речі, про користь. Як тільки ми з’явились у Сваловичах, нас відвідав працівник нацпарку. Так-так, зібрати ще грошей за засмічений беріжок і забитий туалет… Його вже повідомили колеги… За день на це місце приїжджало кілька компаній — випити та закусити або “порибалити”. Їх рибалка виглядає так: з причепа за джипом знімають величезного надувного човна із доровенним мотором, у нього сідає чоловік 4-5 і вирушають у плавні “рибалити”. Електровудками, природно. Працівники нацпарку зникають у невідомому напрямі. Вони не те що 5 грн не збирають — їх неможливо знайти…
Працівник нацпарку з’явився наступного дня і своїм мотоциклом, дякуємо йому за це, підкинув одного з наших – Романа Бонця – до с. Любязь за машиною з причепом, яка і приїхала наступного дня. На ній половина нашої групи вирушала вже додому, а ми продовжували сплав.
Сваловичі розташовані на довгій піщані “дюні” серед боліт. Біля села під час Першої Світової Війни по Припяті проходила лінія фронту, функціонувала вузькоколійка, яка підвозила будматеріали для будівництва укріплень, а згодо — боєприпаси.
Оглянувши село, ми зварили смачну юшку з 7 видів риби і довго сиділи біля нічного вогнища.
Пятий день
Зранку ми швидко спакувались, попрощались з частиню команди, яка поспішала до Львова, і відчалили. Якщо вірити карті, нам треба було на “роздоріжжі”, де розходяться Припять і Стохід, повернути наліво — у русло Стоходу, що ми і зробили. Це, звичайно, дивно — як можуть дві ріки зустрітись і розійтись як залізничні колії. А стрілочник хто? Проте так є. Вужче русло веде до “дюни” за Сваловичами, ширше — прямує до о. Нобель без зайвих викрутасів.
Йдучи Стоходом, хвилин за 40 ми підійшли до урочища “Залиска” на лівому березі. Зручний вихід з води, навіс на березі з лавками, чудовий лісок. Ми огледіли усе довкола але дуже швидко — над нами висіла величезна хмара гедзів, чи як їх там називають — кровопивців великого розміру, що змусили нас швидко стрибнути назад у байдарки.
Ще півгодини і ми біля чергової “дюни”– піщаного узвишшя, на яке суходолом є дорога зі Свалович. На ньому кілька австрійських дотів з часів Першої світової. Біля першого з пагорбів – нещодавно поставлена лавочка. Але місце для нічлігу не дуже… Йдемо до останнього — туди, де ДОТ-и… Біля дубочка на березі добрий вихід з води. Одразу йдемо до отих бетонних бункерів. Той, що ближче на вершині пагорба-“дюни” майже цілий. Знього тільки зрізали чи видовбали уме металеве. Бетон залишився. Цілком може бути туристичним об ’єктом – пам’яткою тієї війни. Ніким не охороняється.
Від нього йдемо далі, до наступного бункера, зруйнованого. Видно сліди пошуків металодетектором — характерні невеликі виїмки у піску.
Дуже дошкуляють кровопивці. Коли сидиш під дубком у холодку — вони вщухають. Тільки починаєш рух — нападають як скажені.
Ми обідаємо на березі і йдемо далі вузькою протокою у напрямі села на протилежному боці заплави, його видно з пагорба. Нікуди не звертаємо і не блукаємо — ще раз дякуємо товаришеві за карту з маршрутом.
Минаємо село Млини і йдемо далі до Нобеля. На вході одразу повертаємо направо — тут є альтанка, вправо від неї берегом за десяток метрів великий занедбаний яблуневий сад. На березі біля нього — великі ялини, до них можна дійти водою. Ми поспілкувались з “відпочиваючими”, які намагались напоїти нас спиртом, бо “ящик горілки у них закінчився”, але ми скромно відмовились…, сам дивуюсь досі….. 
Наша розвідка, що тим часом пішла озером, доповіла, що наші знайомі, які теж щойно дістались до озера, отаборились на його протилежному кінці біля траси. З огляду на завершення мандрівки ми теж вирішили туди перекочувати, припинили таборування і, минувши церкву, за півгодини були на березі, вкритому лісосмугою.
Шостий день
Наступного дня ми наловили відро риби у холодильнику продавця одного з магазинів села Нобель, випили львівського пива і відвідали острови на озері, з’ясувавши, що вони занадто заросли лісом і непридатні для табору.
Юшка була чудовою…
Сьомий день
Зранку закинули речі на машину, що вирушала до Львова, сіли на автобус до Зарічного. У Зарічному — пересіли на знамениту вузькоколійку і увечері, подолавши 100 км, були в Антонівці. Там вночі пересіли на поїзд до Львова. Ось і все.
Висновки: чудовий маршрут для відпочинку, його можна модифікувати і продовжити. Особливо привабливий для рибалок. Вимагає добрих карт. Влітку головна проблема– гедзі.
