Случ

  • Хлопчина з берега: “Куди пливете?!”
  • Ми: “До Са-а-арн!”
  • Пацан:“А чого-о-о!?”
  • Ми:(задумались. Дійсно, чого?)

Сплав рікою Случ

(м. Новоград-Волинський – м. Сарни)

Автор: Володимир та Майя Гарбузюки

Довжина маршруту — 168 км.

Похід тривав з 8 по 21 серпня 2009 р.

Ідея походу

Хотілося: а) побачити ріку Случ, про яку стільки чули; б) вивести групу, в якій підросли нові матроси і капітани, на трішки складнішу воду.

Маршрут вибрано після вивчення усіх доступних джерел.

Найкращим звітом ми визнали звіт Олени Гонтарь та Володимира Каушана (Запоріжжя). Їм велике спасибі. Особливо знадобилась таблиця з даними GPS- навігатора.

Склад групи

1. Володимир та Майя Гарбузюки (Таймень-2).

2. Мирослав та Анна Волинські (“Салют-3”).

3. Ігор Андрушко, Світлана Максименко (“Таймень-2).

4. Росін Валджиєв, Уляна Крук (“Катран”).

5. Роман Бонцьо, Настя Волинська (“Луч”).

6. Богдан Литвин, Орест Гладун (“Салют-3”).

7. Юрій Секретта, Міла Горобец (“Таймень-3”).

8. Юрій Волинський, Маріанна Ластовецька (“Таймень-2”).

Транспорт

Зі Львова до Новограда-Волинського “Газеллю” доїхали з вантажем 5 чоловік, решта – поїздом Львів-Луганськ, відправлення уночі о 01 год. 09 хв., прибуття до Н-Волинського — 07 год. 37хв.

Перший день (9 серпня, неділя)

Першою вночі приїхала “Газель”, що вирушила зі Львова о 21 год. напередодні. Її пасажири розклали вогнище і грілися біля нього. Зранку машиною забрали з вокзалу другу групу.

О 8.30 ранку команда зібралась у таборі, місце для якого вибрали ще дома за допомогою “Google Earth” на околиці міста між двома мостами – залізничним і автомобільним. Праворуч авт. моста є з’їзд і грунтова дорога веде до низького лівого берега. Правий берег навпроти – високий, з гранітними скелями (які розмалювали дикуни).

Протягом дня здійснили екскурсію містом, закупи харчів на базарі, склали байдарки та пішки розвідали проходження першого порогу (кілометрів 2,5 від табору). Купались. Вночі чомусь було дуже холодно.

Другий день (10 серпня, понеділок)

Старт об 11.00. Течія дуже повільна. Через півгодини — перший поріг за червоним млином на лівому березі. Попереднього дня з млина побачили, що поріг можна проходити, але через дуже низький рівень води пошкодували рвати на гострому камінні наші байдарки. Зупинились перед порогом на правому березі. Вздовж ріки між деревами покручена стежечка, якою дуже незручно переносити човни. Тому після першої усі інші байдарки добровольці, одягнувши спасжилети, порожняком провели вздовж правого берега, іноді — по шию в воді. Речі перенесли і пішли далі. Перекус — біля греблі картонної фабрики у с. Чижівка. Гребля, яка за більшої води повністю нею покривається, зараз суха – можна вільно ходити групою. Після перекусу розвідали річку до автомобільного мосту (150 м), після чого зробили короткий обнос (метрів 50) і спустили байдарки перед довгим острівком. Чи видно острівок при більшій воді – не знаємо. Острівок пройшли лівим бортом і перед мостом з лівого берега у байдарки посідали матроси. Автомобільний міст проходили по центральному зливу. Після моста за 500-600 м — рукотворна гребелька, чистий прохід зливом під лівий берег.

Далі ріка була вкрита водоростями, долаючи які ми зупинились на впадінні правої притоки Случа — р. Вершниця, яку тут називають Чорною річкою. Біля впадіння – чудове місце для стоянки і купання. Дрова у лісі за 500 м. Вода – з Вершниці, чиста. У Случі в цьому місці було багато раків під камінням. На лівому березі Вершниці, у полі — старий дот оборонної “лінії Сталіна”, невеликий.

Третій день (11 серпня, вівторок)

До табору прибув ще один учасник. Він добирався потягом до Н.-Волинського, а звідтіль маршруткою до мосту через Случ до с. Чижівка, далі просто йшов правим берегом. (Цей маршрут взагалі краще починати від с. Чижівка, зекономивши час на обносах першого порогу і греблі в Чижівці. Біля авт. мосту в Чижівці є багато місця для табору і спуск до води метрів 200 від мосту вправо (на лівому березі)).

Вирушили о 12.30. Пройшли кілька годин — і зупинились.

Перед с. Ходурки на правому березі до води спускається струмок (цього літа він пересох, але вгору по його течії перед автомобільною дорогою є криничка-копанка з чистою водою). В цьому місці автомобільна траса найближче підходить до берега, а нам треба було зустріти ще трьох львів’ян. Дуже зручне місце для табору – величезна галявина, дрова у лісі вздовж дороги, можна купатись і рибалити.

Намети поставили великим півколом. Увечері влаштували дискотеку.

Четвертий день (12 серпня, середа)

Зранку чергові зварили смачну мамалигу (кукурудзяна каша), після чого частина групи пішла на трасу зустрічати прибульців. Прекрасний мобільний зв’язок дуже допомагав – ми знали кожні півгодини про їхнє пересування. З собою взяли весла – для сигналізації водієві автобуса – чим немало здивували водіїв машин, що проїжджали повз. Автобус справді зупинився.

Нагодувавши нових колег, о 12 вирушили під невеликим дощем. Десь за годину дійшли до греблі в с.Курчиця, де колись стояв млин. В центральному зливі невелика пінна бочка, яка за великої води буде значно більшою. Байдарки зупинились за 50 м на пляжі правого берега. Оцінивши перешкоду, вирішили проходити – в руслі каміння немає. Частину речей і матросів вивантажили на пляжі, байдарки зачохлили фартухами чи п\е і по черзі без пригод пройшли. О 15.00 зліва побачили гирло р. Церем (про неї також довідались з нету), зайшли в нього і, не зважаючи на невелику глибину, пройшли вгору метрів 300 – поки дозволяв рівень води. Далі ріка перегороджена поваленими деревами, як з’ясувалось, це зробили не люди, а бобри, чому ми несказанно зраділи. Тут на поличці правого берега перекусили і пройшли кількасот метрів вгору по течії Церему. В руслі повно різнокольорового каміння, місця первісної краси і досить безлюдні. На березі лежала лисиця, на жаль без ознак життя, але й без видимих ушкоджень (руками ми до неї, звичайно, не торкались…). Хотілось тут залищитись надовше… Але о 16.00 ми пішли далі і дійшли до другого порогу десь о 18.00. Розвантажились на лівому березі, де уздовж берега йде дорога. Перенесення речей і човнів сумістили з розкладанням табору за порогом на місці виселеного колись села Любтів. Через низкьйи рівень води пройти поріг на “Тайменях” було нереально. Довжина обносу — метрів 200. Одразу за порогом камінь, на якому завжди сидять або стоять рибалки і де по-чорному клює. Ми бачили не одне відро риби… Воду везли з собою і брали тут з ріки. Криничку, про яку нам казали рибалки, що вона є десь там поблизу серед залишків старого села, ми не знайшли – будемо ще її шукати наступного разу. У здичавілих садках нарвали яблук, грушок і слив. Купались у водоспаді на порозі. Місце досить людне (рибалки на машинах і мотоциклах).

П’ятий день (13 серпня, четвер)

Перед відплиттям з’ясувалось, що Юру-старшого вкусив кліщ. Його витягала Міла –Юрина дружина-медик, прямо на березі. Вийшли об 11.00. О 14.30 дійшли до м. Городниця. Зупинились перед мостом на правому березі. Більша частина групи пішла на екскурсію до монастиря, для поповнення продуктових запасів та підзарядки мобілок та ф/апаратів. Магазин – метрів 200 від берега по дорозі. Асортимент пива вразив. Тут було навіть пиво львівської “Першої броварні” 4-х сортів!! Проблемою було знайти натуральну мелену каву і сало. Сало купили з рук, по наводці місцевого народу, хороше. В магазинах його немає…

Міст проходили під лівим берегом, одну байдарку розвернуло вперед кормою на камінні під мостом.

Поріг між с. Лучиця і Устя на межі областей пройшли сходу, без огляду, за першою, адміральською байдаркою.

Низький міст в с. Устя не обносили, а пройшли під найвищою частиною понтону і далі по центру, праворуч від великого каменя (при вищому рівні води міст треба обносити).

Йшли до 19.00 під сильним дощем і зупинились на досить крутому лівому березі за невідомим для нас хутором (на карті це єдина зелена ділянка у цьому місці). Вгорі кладовище, ліс, багато дров, 70 м вздовж берега (за течією) невелике джерело. За метрів 200 на мисі цього ж берега є ще краще місце для табору з пляжем для купання. Вдалині видно городи с. Більчаки.

Палатки ставили під сильним дощем. Трохи змокли, допомогли сало і aqua vitae…

Шостий день (14 серпня, п’ятниця)

Зранку випогодилося. Адміральська байдарка чкурнула першою, бо біля кладовища щось погано спалось… Тому за півгодини першою дісталась мосту у с. Більчаки. Поки лідери гонки купались на чудесному піщаному пляжі правого берега, підплила решта і теж кинулась купатись. Після короткого огляду і мануальної розчистки фарватера лівого зливу (тут особливий героїзм виявили знову, як і в минулих походах, Бобер і Юрочкін) пройшли, не розвантажуючи човни.

До обіду дійшли до с. Маринин і зупинились при впадінні струмка на лівому березі. Орієнтир – бетонна стінка недіючого водозабору. Чудова галявина, на схилі пагорба ще одна, менша і з нахилом. Вода в потоці чиста, але йде з боку села, тому місцеві мешканці показали нам маленьке джерело кроків сто вгору по течії цього струмка (на його правому схилі в маленькій заглибині у скелі).

Зупинились тут, бо наближались вихідні, і, знаючи туристичну популярність цих місць (“Марининська Швейцарія”), треба було займати стоянку. Кращого місця годі й було шукати: на березі дерев’яний столик з лавами, чудові місця для купання і риболовлі. Хоча рибалка на вудку нічого суттєвого нам не принесла, але закинута звечора сітка наступного ранку подарувала чималу морену.

До речі, нічим не гірша, а можливо, й краща стоянка є на правому березі — за вигином ріки. Там значно більша територія, піщаний пляж, сосни, але на той час вже там було повно людей.

Сьомий день. Днівка. (15 серпня, субота)

З’ясувавши, що сьогодні, у суботу, в с. Маринин ярмарок, ми зранку вирушили туди. Дорога веде вгору вздовж струмка. За 700-800 метрів — перші будівлі. Тут, зокрема, є й перші паростки “зеленого туризму” у вигляді приватної садиби із кількома досить примітивними дерев’яними хатинками. Вони були переповнені сім’ями із малими дітьми — очевидно, ці місця користуються популярністю у “матрасників”. Далі городами вийшли до центральної вулиці села. Тут, за бажанням, можна в першій-ліпшій хаті купити молоко, яйця, сметану, сир, городину, а також зарядити всі пристрої. Але нам запраглось більшого. І, залишивши всі свої зарядки в доброї господині, ми таки вирушили на ярмарок. Це було більше як за кілометр. Ярмарок нас нічим не вразив. Це була виїзна торгівля на кількох машинах з райцентру. Необхідні припаси завгосп все ж поповнив, але кави меленої ми так і не знайшли. Звичайно, відвідали і місцевий бар, посидівши тут з пивом і морозивом. На зворотньому шляху наша дівчина “зупинила на льоту” місцевого джигіта на фірі – і з гиком та свистом наша молодь промчала вулицею села аж до спуску до ріки. Ветерани ж поважно прогулялись пішки. Головним “смаколиком” дня став куплений на ярмарку величезний кавун, який ми того ж дня в обід і з’їли.

До речі, ставлення місцевих жителів тут, на відміну від Житомирщини, значно привітніше й доброзичливіше, чому ми дуже здивувались. Причина, очевидно – історичні обставини розвитку двох сусідніх областей, що у ХІХ-ХХ сторіччях входили до різних держав.

У програмі нашої днівки були також ігри з м’ячем на воді, риболовля і варіння юшки, вивчення історії Губківського замку, до якого мали вирушати наступного дня, просто відпочинок.

Восьмий день (16 серпня, неділя)

Вирушили об 11 год. За годину (десь 4 км) – Губків. Пливучи, зустріли місцевого рибалку (його песик якраз перепливав перед нашою байдаркою річку), і він (рибалка, не песик!) розповів, що тут на сході сонця перепливають ріку і лосі, і вовки. Отакої!

Краєвиди Губкова краще бачити, ніж писати про них. Зупинились на правому березі десь за 300 м. до підйому на гору. Вже потім з’ясувалось, що є місце для причалювання й краще, трохи далі – в улоговині між власне замковою горою й тією, на якій стоїть церква.

Підйом до руїн замку, оглядини, фотографування зайняли небагато часу (приблизно годину). За замком – перекат на рукотворній, і, мабуть, давній гребельці. Пройшли в центральний злив усі без проблем.

Після Соснового ріку перегроджує остання, надзвичайно мальовнича, гряда каменів. За ними наче відрізано: ландшафт стає рівнинним, річка міліє, береги лисі, подекуди з рідким верболозом. Звідси й почалися наші “ходіння по пісках”, які, фактично, тривали аже до останнього дня.

Рівень води дуже знизився. Йшли по-під берегами, прориваючись крізь підводні піщані бархани зліва направо і навпаки. Спершу виходили і протягували, наче бурлаки, потім навчились проходити піщані ділянки з розгону, загрібаючи веслами пісок з водою і розгойдуючи байдарку. Через невелику воду на поверхні опинились усі камені – утворились нові шивери з гострим камінням, а також набридливі чисельні “дуби” (місцева назва) – колоди, що лежали роками вздовж і поперек течії. Вражала величезна кількість піщаних пляжів, ну буквально із білосніжним піском. На одному з таких місць ми зробили перекус із купанням у воді та у пісках – майже як на славетних курортах.

Міст в с. Бистричах проходили без огляду, користуючись “підказкою” місцевого дідуся на мості (“ідіть, ідіть, тут всі проходять!”). Перша байдарка пішла в центральний проліт і засіла на каменях одразу за мостом. Інші 7 пішли під правим берегом, але теж змушені були вискакувати з човнів. Глибина сантиметрів 15 по усій ширині ріки. Зупинились одразу за мостом на лівому березі. Частина пішла в село за продуктами, решта – відпочивала і пробувала купатися, якщо лежання у воді можна так називати.

За годину вирушили далі. У с. Колодяжному на лівому березі – надзвичайної краси церква, яку видно здалеку. Поки ми милувались нею, нас зустріла несподівана пригода: якраз попереднього дня для проведення якихось зборів місцеве населення збудувало низенький дерев’яний місток через річку. Із свіжоспиляних дошок стирчали вусибіч здоровенні цвяхи. Наше проходження цієї насправді нескладної перешкоди перетворилось на веселу розвагу для місцевої дітвори, яка стояла в нас над головами на мостику.

Далі продовжили рух у пошуках доброї стоянки, знайти яку у полях обабіч річки важко. Тож і нам не довелось вибирати – навпроти останніх хат с. Прислуч, перед с. Хотин, враховуючи понтон, обнос якого чекав нас попереду, вирішили заночувати. Стоянку вибрали на правому березі, у місці, де утворилась невелика затока, і здалеку виднілась будівля, де сподівались взяти воду.

До найближчого лісу – метрів п’ятсот, перед ним – болотисті залишки старого русла, у більшу воду, мабуть, і не пройдеш. Води у будівлі (що виявилась закритою пилорамою) ми не роздобули, тому із своїх запасів (везли дві каністри по 10 л.) зварили юшку.

Після вечері знову знайшлась робота для лікаря Міли – при світлі ліхтаря вона майстерно витягла з горла Юри Волинського чималу риб’ячу кістку, що досить глибоко застрягла. Висновок: уночі юшку треба їсти надзвичайно обережно!!!

Дев’ятий день (17 серпня, понеділок).

Місце зранку видалось нам ще кращим, ніж увечері, бо в густій траві добре спалось… Тут довго клеїли пробиті попереднього дня під мостом дві байдарки Волинських. Тому обнос понтону в ближньому Хотині розтягнувся в часі години на півтори. Обносили правим берегом – десять метрів, буквально через понтон. Також ходили в магазин (до 1 кілометра), вивчали місцевий монастир (тут – старе кладовище із надгробками з дикого каменю).

Від с. Хотин до райцентру Березне – 14 км, які пройшли, враховуючи мілини, години за 3. Річку Камарницю, зазначену у вищезгаданому звіті, не побачили, як, до речі, і кількох інших перед тим дрібних річок. Вочевидь, винна в цьому посуха.

До Березного дістались десь о 15 год. Пристали до лівого берега за 100 м перед палями зруйнованого мосту, під вербами. Поки чергові робили перекус, група “захвату” виходила в місто на пошуки продукції славетного місцевого спиртзаводу, яку можна купити у будь-кого з рук.

Спека була така, що навіть у воду заходити не було жодного бажання, та й вода – віз із кіньми на наших очах переїхав усю річку впоперек, не замочивши осі.

Одразу за Березним по лівому березі – зтоки місцевої каналізації. Очисні споруди, судячи з запаху і вигляду продуктів розпаду у воді – не працюють. Такого ми ще не бачили за усі роки плавання. Кілометрів десять вниз по річці вода із запахом та ін… Сумно, що це нікого не хвилює, ба, навіть рибалки стоять на берегах.

Плили стільки, скільки могли відплисти від злощасного “джерела” – і зупинились годині о 18 за селом Вітковичі на правому березі, де впадає річка Велика. Місце видно здалеку – тут ліс підступає до високого берега. Вогнище палили на нижній терасі, бо у сухий ліс з вогнем заходити було небезпечно (до речі, нас одразу відвідали двоє лісничих на мотоциклі – молодці, пильнують!). Намети поставили і внизу, і на верхній галявині, і в лісі.

Джерело знайшли за 50 м. від табору вниз по течії. Тут водоносний шар виходить на поверхню крутого піщаного берегового схилу. Впізнати криничку можна по піщаному осипу над нею. Ми розширили і почистили її.

На прогрітому сонцем піску було дуже тепло спати, а звечора й зранку не було роси – вірний знак майбутнього дощу.

Десятий день (18 серпня, вівторок)

Зранку вирушили о 10. До понтону у с. Князівка (8 км) дійшли близько 12 год. Зупинились перед понтоном на лівому березі і швидко обнесли його. Насувалась велика дощова хмара, з якої випав не надто потужний дощ. Ми пересиділи його під тентом у ближніх вербах.

За Князівкою починаються соснові ліси. Зупинились біля великого, кількасотлітнього дуба на галявині лівого берега. Сфотографувались у наскрізному дуплі – всі помістились! За 2 км праворуч – впадіння ріки Бобер (вода червона, одна з версій – через велику кількість хвої вгору по течії). Навпроти впадіння цієї річки, на високому лівому березі ми зупинились, врахувавши, що це – одна з останніх хороших стоянок до Сарн. Місце справді чудове. Воду набирали у крайній хаті лісничого за 1 км. від табору. Село Тинне – ще далі. Тому його відвідини відклали на наступний день. Вирішили зробити днівку.

Одинадцятий день (19 серпня, Спаса, середа).

День присвятили відпочинку та екскурсіям.

Той описаний попередниками шлюз-регулятор, як з’ясували у місцевих мешканців, ще й був залізничним мостом, який проходив у прикордонній зоні Речі Посполитої (Польща) і використовувався для доставки необхідних припасів до мережі польських дотів на кордоні з совітами. У вересні 1939 р. через два тижні після нападу німецької армії з заходу на Польщу — СРСР напав зі сходу. За кількасот метрів від табору – роздовбаний артилерією великий польський дот. Недалеко від нього на крутому березі ставка, утвореного високим насипом вузькоколійки (там є риба…) – ще один, менший. Є доти і біля села… Біля найбільшого доту залишки великої застави – фундаменти казарм із бійницями в цоколі і господарчих приміщень, покручена стара сосна – свідок тих подій… За два тижні до нас тут були харцери (польські скаути). Вони місяць жили у селі, опитували старожилів про події 1939 року, вочевидь, мали металодетектор, бо навколо доту багато маленьких ямок. Вони встановили на одній із споруд меморіальну дошку в пам’ять про загиблих.

Потім адмірал з адміральшею ходили на розвідку до села – з’ясували розклад автобусів на Сарни (буси щогодини відправляються від магазину в центрі села), докупили продуктів та святкових напоїв (дуже сподобався портвейн). Село вразило порядком і кількістю дітвори на вулицях. Переважаюча конфесія тут – одна з протестантських церков. Тому в селі менше п’ють і будують нову велику школу в центрі.

Під вечір – волейбольний матч поміж сосен. Замість сітки – байдарочна обв’язка. Перемогла дружба! Увечері на раді аксакалів вирішили похід закінчити: волочити піском байдарки до Сарн не дуже хотілось (рівень води ще знизився). Влаштували “закриття походу”.

Дванадцятий день (20 серпня, четвер)

Зранку, нагодувавши сніданком, провели водія залишеної у Н.-Волинському “Газелі” в дорогу, а самі зайнялись розбиранням байдарок. Частина групи, що не їхала машиною, пішла в с. Тинне на маршрутку до Сарн о 18.00. Інші, прибравши місце табору, дочекались машини і вирушили в дорогу о 21.00. Для того, щоб виїхати з цього місця лісом у напрямі с. Богуші і далі на Рівне, взяли провідника – місцевого хлопчину разом з велосипедом (щоб він на ньому повернувся), заплатили 30 грн. Через годину важкої їзди лісом і кам’янкою виїхали на трасу…

Висновки: маршрут чудовий, обов’язково сюди повернемось і ще більше походимо навколишніми лісами, селами і полями…

Поділитися на facebook
Поділитися на google
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Залишити коментар

Доброчинні пожертви на сайт

Сайт клубу існує на щорічні пожертви учасників сплавів і симпатиків клубу. Просимо надсилати прийнятну для вас суму на рахунок керівника клубу:

Raiffeisen bank aval

4149 5000 2381 0230

з позначкою (на сайт)

Звіт про використання коштів протягом року на сайті кожного грудня