Подорож по рр. Серет – Дністер
від м. Чортків до м. Хотин
липень-серпень 2007 р
Склад групи
Володимир і Майя Гарбузюки – “Таймень-2”
Мирослав і Аня Волинські – “Нептун”
Богдан і Володимир Литвини – “Салют-3”
Ігор Мирон і Юрій Секретта – “Таймень-3”
Бонцьо Роман з товаришем Михайлом – “Луч”
Тарас Кошик з товаришем Володею – “Салют-2”
Ідея походу.
Маршрут вибрали, виходячи з:
а) зручного геогр. розташування (зручність доїзду та від’їзду); б) наявності історичних та природних пам’яток: в) бажання пройти р. Серет до впадіння у р. Дністер, подивитись Касперівське водосховище.
В процесі підготовки не було знайдено жодного хорошого опису, ми знали тільки кількість великих перешкод (понтон, дві греблі ГЕС).
Загальна довжина ріки Серет біля 256 км, від Чорткова до впадіння у Дністер прибл. 80 км.
День перший
Купаючись у Сереті перед Чортковим наприкінці минулого походу, ми побачили, що річка обіцяє багато приємних хвилин, тож за кілька тижнів виходили з автобуса Львів-Могилів-Подільський.
Тим, хто добиратиметься з іншого напрямку, можна доїхати поїздом до Тернополя, а вже там взяти маршрутку. Іноді, коли велика група, зручно найняти рейсову маршрутку, заплативши водієві за усіх пасажирів.
А у Львові ми купили багажні квитки на всі упаковки, і взяли на групу 3 додаткових квитки, щоб поскладати рюкзаки. Завдяки цьому ми, незважаючи на бурчання водія, поскладали байдарки у багажні відсіки і на закуплене заднє сидіння, і радісні, у передчутті нових пригод, усілися в кріслах. Водій мав підстави бути незадоволеним – законно зайнявши багажні відсіки, ми зруйнували йому маленький бізнес – по дорозі на нього чекали різні торгівці з ящиками всіляких земних і неземних щедрот, але, нема ради, пролетіли… Настрій водія покращився після того, як він розповів нам про свою подорож в молодості плотом по Єнісею. Ми, розуміючи, хитали головами, – так-так, це серйозна річка…
Отже, прибувши годині прибл. о 14.00 до Чорткова, ми одразу почали шукати на автостанції транспорт. Знайшли доволі швидко, і це був не рейсовий автобус, а зелений бус, що стояв на площі під будинком якогось зв’язку. 20 грн. і 10 хв – і ми два км за містом біля мосту через Серет (на правому березі). Під насипом дороги біля мосту чисте і рівне місце для складання байдарок. Ще десяток метрів вгору біля великого дерева зручна галявина для табору.
За дві години ми були готові і вирушили прямо з-під мосту (де чисто і мілко). 
Рибалки з протилежного берега питались, чи це не нас вони бачили кілька тижнів тому вгору по течіїї – нас-нас, відповідали ми радісно. Воду з собою ми не брали – нас ці рибалки попередили, що за кілометр біля руїн старого ніби млина на лівому березі біля води стирчить труба, яку добре видно, а з неї б’є фонтан чистісінької води.
Набравши там дві 20л каністри, йдемо далі і зупиняємось за с. Угринь десь за 2 км від старту у місці, де ріка повертає направо, а до ріки зліва підходить невисокий хребет – гора Галілея.
Там, де закінчується луг, під горою скельна поличка – продовження гори. На неї зручно виходити з води.
Кілька хвилин – ми розвантажуємось, ставимо намети, збираємо дрова і беремось за вечерю.
Програма-мінімум виконана: зручно і швидко доїхали, склали (хоча й на спеці) байдарки і знайшли класне місце для табору.
Йдучи вздовж гори вгору по течії, за кілька сот метрів побачите поміж двома пагорбами потічок – вода в ньому нормальна. Під час дощу каламутиться, звичайно.
Давньоруське селище ХІІ-ХІІІ ст. виявили у с. Уринь археологи.
Під горою йде стежка від с. Угринь до с. Росохач.
День другий
Вийшли о 10.30. Вздовж вищезгаданої стежки бачили за нашою стоянкою кілька гарних галявин на лівому березі. Для огляду не зупинялись – відклали до наступного разу.
За кілька кілометрів лівий берег перетворюжться на мальовниче урвище, стінка якого відкриває горизонтальні смуги кам’яних нашарувань.
Далі нас зупинив дощ – чомусь не хотілось плисти під потоками води, і ми зупинились на великій галявині правого берега у с. Росохач. Нас тут ніби чекала вже линва, натягнена між двома деревами, і ми за мить розтягнули тент (5х5), під яким сховались та використали цю зупинку для перекусу, хоча пройшли ще невелику відстань.
Коли дощ закінчився, побачили, що поруч хата, а за нею на крутому пагорбі – церква Василіянського монастиря, до якої веде Хресна дорога. Видно й інший, давніший храм монастиря трохи нижче під горою. (Ми його відвідали через пару років — і завжди будемо туди заходити!!!)
У крайній хаті хотіли купили городини, та привітна господина навідріз відмовилася брати оплату. Дякуємо!
За с. Росохач пропливаємо с. Сосулівка. На околицях Сосулівки було поселення трипільської культури.
На стоянку стали досить рано – сподобалось пасовисько під горою на лівому березі перед початком с. Лисівці (село на правому березі).
Тут протікає малий потічок, перед яким ми і стали. Дрова збирали (газ.балону ми не брали з собою) на пагорбах. Малувато їх було, зате чудовий краєвид з гори зкомпенсував усі невеликі незручності.
(У разі дуже-дуже потужного дощу цей потічок може перетворитися на бурхливий потік і позмивати палатки, тому в негоду треба ставити їх вище під горою)
День третій
Зранку черговий (Мирослав Волинський) пішов з каністрою у село неподалік по воду (в кінці цього лугу є пішохідний місток). Надійшла пора сніданку – його немає. Чекали 2,5 години, жартували, що “пішов, як по свячену воду”, за ним вже й дружина Аня пішла. Нарешті, з’являється… з святою водою!!! Коли він дійшов до перших хат села, йому сказали, що за селом перед автомобільним мостом під фігурою Богородиці б’є цілюще джерело. Ось наш композитор-дослідник і пішов його шукати – товаришам хотів цілющої води принести. Приніс…
З запізненням поснідали, і кілометрів за два побачили оте джерело. Варто було б зупинитись, та ми вже причастились цією водою разом з макаронами, тож рушили далі.
На початку с. Щипівці – понтонний міст, не позначений на карті. Перед понтоном – купа сміття. Обнесли по правому берегу, частково розвантаживши човни, за 20 хв. (20 метрів). Сфотографували чудову панораму, що відкривається на лівому березі.
За селом кілька пішохідних переходів на палях, під якими проходили, орієнтуючись за обставинами.
Наступна зупинка – гребля ГЕС у Більче-Золотому. Обнос кількасот метрів по лівому березі. Через 40 хв вирушаємо далі.
Посередині між Б.Золоте і Монастирком (на радянських картах Міжгір’я) нас примусила зупинитись грозова хмара нехорошого кольору. Досвід підказує – негайно на берег.
Швидко причалюєм (ЛБ)і в темпі носимо речі до улоговини між двома пагорбами, якою тече струмок (він є на карті).
Швидко ставимо намети вже під дощем. Дощ переходить в потужну бурю з грозою аж до ночі. Вечеряємо сухпайком.
День четвертий
Галявина виявилась чудовою. Вздовж берега через неї йде дорога. На галявині біля дороги стоїть старий камяний хрест XIX ст.. Нам розповіли, що на березі колись було поле, а його власник робив на замовлення хрести і був хорошою людиною. Цей хрест його ж роботи стоїть тут на згадку про цього майстра.
Похід вздовж струмка виявив вгору по його течії потужні скелі з лисячими норами.
Мокрі дрова горіли погано, а примус зовсім здох – Роман випадково помилився з паливом – замість бензину купив за 30 грн. каністру (2 літри) імпортного “палива для туристичних примусів” – щось на зразок покращеного гасу. Ні примус запалити, ні випити, біда та й годі. Змінна хмарність. Тепло. Просушили деякі змоклі речі і вирушили.
Річка далі вже йде каналом – відчувається підпір водосховища. Перед с. Монастирок короткочасний дощ. На повороті ріки наліво в долину під Монастирком нас дивує педальний металевий катамаран – на правому березі турбаза, російський шансон (йпрст) і рослаблені (часом дуже розслаблені) відпочиваючі.
Навпроти с. Монастирок річка тече під правим, крутим і лісистим, берегом. Нагорі видно село і скелю, в якій було дохристиянське капище, а згодом – християнський храм та монастир. Основне русло від лівого берега відгороджує стіна шувару, за нею – внутрішнє озеро, де багато сіток на рибу… Веде туди прохід у шуварах. Ми йдемо далі і кілометра з півтора за селом бачимо зліва під горою гарний бережок під дикою грушею та струмок з чистою водою. Тут з радістю зупиняємось. Швидко отаборюємось і вирішуємо тут півднювати – ми нікуди не поспішаємо, до зустрічі на Дністрі з другою частиною групи ще далеко. Трішки засмучує нас Мирослав Волинський – ас-рибалка: деякі сорти риби вражені водяним кліщем – чорні цятки видно на шкірі. Та на юшку риби вистачило. Назбирали і достиглих грушок, з яких зварили компот. Крім рибалки (і дружини його Ані) усі вирушили до села. Стежка вздовж берега веде до села. Підходимо до церкви на горі. Церква поки що нечинна, її розмальовував богомаз Василь з одного із сусідніх сіл, він і став екскурсоводом. Після оглядин храму зупинились біля вкритої бетоном площадки – виявляється, так місцеві селяни “реставрували” (за бездіяльності влади) підземні келії невеликого монастиря, вхід до якого загратовано. Далі йдемо до каменя біля входу до печерного храму. Його називають “каменем Довбуша”, а місцева легенда оповідає страшну історію про дівчину, яку рятував від зазіхань пана цей відомий месник, закликаний сюди аж із Карпат (!???).
Ну, про Довбуша це легенда, але камінь особливий. На ньому у дзеркальному відображенні вибито сузір’я Великої Ведмедиці з однією зайвою зіркою (може, ми її не бачимо з Землі?), рівчачок для стікання рідини та заглиблення у формі рівнораменного хреста. Дуже давній жертовник, очевидно. Як розповідав наш Василь – художник, на свято Чесного Хреста вода у заглиьленні набуває червонуватого кольору.
Враження від печерного храму і краєвиду, що відкривається за ним з гори – несамовиті! Тільки ради цього місця варто тут побувати.
До речі, місцевий нестарий священик мешкає поруч із церквою, на його подвір’ї стоїть приватна каплиця. Він – екзорцист, і виганяти диявола до нього приїздять з усіх усюд. Вигнав би він декого з України…
Сповнені враженнями, ми попрямували центральною дорогою в пошуках крамниці. Нам допоміг місцевий вчитель на велосипеді, бо приватні крамнички селами по всій Україні працюють не – або напівлегально, і якщо ти схожий на податківця з району – будеш голодний. Ніхто не знав, що у нас є свій податківець – Роман, але він мав людське обличчя (або навпаки) байдарочника, тому ми за одними з воріт таки знайшли місце, де було все…
Вертались ми бадьоро і в хорошому гуморі. В таборі на нас чекала ще й свіжа юшка.
З купанням були проблеми – річка у серпні (а раніше ми не бачили її) “зацвіла” – це вина водосховища. Ми влаштували купальню в потічку, розчистивши ванну в одному з його каскадів.
День п’ятий
Йдемо водосховищем. Нічого цікавого. Ні, була маленька розвага – якогось рибалку в надувному човні тягала озером видно дуже немаленька риба. Від пробував вплинути на рибу деякими особливими словами з мовного тезаурусу однієї сусідньої держави, але риба була місцева і його не розуміла. Він мабуть і досі там кружляє… Друг його на протилежному боці водосховища поспішав на допомогу дуже-дуже повільно, видно сильно заздрив…
Дув сильний вітер, ховаючись від нього, ми переходили від берега до берега. Водосховище між двома крутими берегами. Правий – більше заліснений, лівий вкритий окремими деревами і каменями серед високої трави. Усі місця, що можна використати для стоянки, зайняті великими і малими базами та дачами. Так дійшли до греблі і висадились на правому березі у місці, де до води підходить дорога, викладена бетонними плитами. До них і зачалились. 
Невеликий засмічений парк, кафе пиво-раки, недалеко споруда ГЕС. Вона приватна, про що свідчить табличка. Взнаємо, що тут можна закінчувати маршрут, бо тут добре сполучення з Заліщиками. Але у нас інші плани. Розвідуємо маршрут обносу – дорогою вниз і наліво до відкритої галявини метрів 800. Навпроти – маленький мальовничий будиночок. Обносимо, робимо перекус, збираємо грушки поруч за парканом і вирушаємо. Якщо йти вулицею села вздовж річки – побачите муроване джерело, вода смачна.
ГЕС періодично скидає воду, зазвичай в другій половині дня. Якщо потрапляєш на цю хвилю, тебе несе до впадіння у Дністер як на гірській річці. Але увага!!! Над річкою нависають ледь помітні товстіші і зовсім тоненькі тросики для переправи – не помітиш – опинишся у воді. 2007 року їх було два.
Гідного місця для стоянки ми не побачили, і тому влетіли у Дністер, погойдавшись в останньому над Серетом селі на хвилях під мостом недалеко від впадіння.
Місце це нам знайоме кілька десятків років. З кожним роком воно усе більше нагадує сміттєзвалище і таким є. Від місця впадіння вгору по течії Серету метрів 700 будка бару, тут можна зарядити організм пивом, а мобілку – енергією, а також набрати чистої води, що ми і зробили.
Після тиші на Сереті ми потрапили в пекло – цієї суботньої ночі з обох боків Дністра рибалки і особливо “відпочивальники” боролися з “зеленим змієм”; особливо нас дістала яксь п’яна істеричка, що скандалила на тому боці до ранку. Плюс десяток джерел дуже-дуже сучасної музики. Чому в мене немає лука або арбалета? Тихо і ефективно.
Природно, ми “добряче” виспались
День шостий
Вдосвіта на нас мало не наїхала машиною ще одна порція рибалок. Чути з намету діалог: “А це хто такі? – Та це байдарочники, святі люди. Шукаємо їнше місце”. Роздумуючи над різними відтінками слова “святі”, засинаємо знову.
Головна подія сьогоднішнього дня – зустріч іх другою частиною нашої групи у складі двох байдарок (5 чоловік). Ми тримали з ними зв’язок, і коли вони почали складатись в Заліщиках десь година 15.00, ми вирушили на пошуки спільного місця для стоянки.
Таке знайшлось за кілометрів 5 за с. Виноградне на великому острові під правим берегом. За островом протока з швидкою течією. Для стоянок придатна верхня частина острова і нижня. Ми вибрали верхню. (Зазвичай ми не любимо стояти на островах, особливо невисоких, з міркувань безпеки – не один раз були свідками раптового паводку, коли за ніч вода підіймається на кілька метрів).
Розчистили мачетами галявину, влаштували табір, приготували вечерю і вийшли на берег – зустрічати друзів. Нарешті з-за повороту з’явились дві тоненькі рисочки – наші! Ми повибігали на берег, махаючи веслами, а Аня схопила хліб і сіль і побігла по воді їм назустріч. На диво, вона забігла досить далеко, хто б сподівався… Та, що біжить річкою, однако… Рибалки на берегах ще такого не бачили.
Ми вже тиждень мандрували і були сповнені тихим байдарочним щастям, а прибульці з міста – стомлені життям і напхані по горло своїми проблемами. Відчуйте різницю…
Був романтичний захід сонця, який ми фотографували. Вечеря теж не пропала.
День сьомий і восьмий
Пройшли до с. Колодрібка, де нас зупинив дощ. Місце знайоме з походу 2003 року. Табір за селом на похилій галявині перед старим садом на горі за метрів 300 перед поворот ріки направо. Дрова в саду, вода у потічку (стежкою вздовж берега метрів 300 за течією).
Сильний і затяжний дощ примусив нас днювати. Ходили по гриби: за садом, на горі вздовж берега ліс. Ліс впритул підходить до урвища лівого берега – не ходити там у сутінках!
Переставили тент, що стояв біля вогнища, бо траву витоптали до багнюки. Відвідували село – стежкою берегом, нормальна дорога селом хв. 30. Мирослав Волинський ловив рибу (він більше нічого не вміє, ну, ще пише добру музику, але це таке…)
День девятий
Вирушили об 11.00. Сильний вітер в спину – аж весла вириває, наганяє хвилю. Небо синє.
Перекус зробили біля гирла р. Нічлава в с. Устя на галявині за навісним мостиком через Нічлаву. Перед впадінням Нічлави – високі скелі (лівий берег), між ними у ріку спадає струмок від недалекого джерела. У різні роки, залежно від рівня води, картина тут різна: часом можна вийти до джерела, часом воду набираєш з байдарки, часом звідси аж до устя Нічлави можна пройти попід скелями урвища підводним уступом (у спасжилеті!!). Варто тут зупинитись, напитись води і поповнити її запаси. (Ця вода, за словами місцевих мешканців, зрештою, як і в інших подібних джерелах, “помічна на очі”. Вмиватись і пити її треба до сходу сонця). До цього місця можна дійти і берегом, коли перейти мостиком Нічлаву, піднятись на гору над рікою і трохи пройти вгору по течії, то натрапите на стежку, що спускається до улоговини, де стоїть кам’яний будиночок над місцем, звідки струменить джерело.
З галявини біля мостика стежка веде поміж хатами до центру села, там кілька пошарпаних магазинів, але хліб і до хліба є.
Після перекусу вийшли о 16.00 і стали табором біля с. Дністрове. Увечері купались, ловили рибу, розглядали зоряне небо і місяць-молодик.
День десятий
Планували продовжити сплав, але з самого ранку на рибалок накинулась зграя величеньких коропів: у таборі почався ажіотаж, що переходив у паніку. Усі збіглись на берег і спостерігали за процесом витягування тих бідних рибин. Хто ж тепер кудись попливе, не поївши короп’ятини і юшки? Так і сталось, тим більше, що часу у нас було вдосталь.
Чергові патрали здобич, інші прали речі, купались досхочу, а ті, хто не був у селі відвідали його. Село гарне, з хорошою доглянутою школою і гостинними мешканцями. Проте воно, як і багато інших, потроху занепадає. Це окраїна Тернопільської області, рейсове сполучення то є, то немає. Хати вздовж річки спорожніли, а жаль.
Обжерлися тушкованими коропами і юшкою. Їли саму рибу без гарніру! Готував Богдан Литвин, а він розуміється на приготуванні коропа за жидівським рецептом…
День одинадцятий
Стомлені відпочинком, вирушаємо. Маршрут знайомий. Звертаємо увагу на те, що до неіснуючого вже села Дібріяни, яке усе колись вимерло від чуми, підійти неможливо – впав рівень води, мілина. Спека. Перекус в кущах на високому лівому березі перед Жванцем. Купання. Ось і Хотин, але одного з найкращих краєвидів не було – заболочені і засмічені береги біля фортеці нагадують сміттєзвалище. Ледве в тому бруді знайшли місце для стоянки поруч з невеликою польською групою. Одразу взялись за розбирання байдарок, під вечір сходили до найближчої крамниці (від берега йшли майже годину в одну сторону). Звечора Юрій – водій легковика з прицепом вирушив за машиною до Заліщик автостопом.
День дванадцятий
Ранок. Легкий сніданок і кавуни – давня мрія завгоспа (куплені попереднього дня). Повернувся з машиною Юра. Екскурсія до фортеці. Хоча фортецю знаємо напам’ять — взяли екскурсовода, прихильника соцпартії, як з’ясувалось. Він кілька разів патетично питав нашу групу – “Хто найбільший ворог українськогонароду ??!!” (маючи наувазі Л. Кучму). Ну, а наш молодий пластун Володя Литвин відповів, що думав: “Та Янукович, ясно.” Ми дуже сміялись.
Всередині фортеці стояла шибениця і вози – тут знімали “Тараса Бульбу”. В інтерпретаціії москалів-кіношників Тарас Бульба натурально москаль і увесь час викрикає з своїм галицьким акцентом (нікуди Ступка його не подіне) про Росію і прихід нового царя. Саме так і було – козаки спали і думали – “как бы им обустроить Россию…”
По обіді група розділилась – більшість без речей поїхала автобусом до Кам’янця на екскурсію у фортецю, далі на Хмельницький – Львів; меншість (5) машиною через Жванець і вздовж ріки теж додому.
У червні 2009 року команда “Братства Ріки” знову побувала на Сереті.
Подаємо деякі доповнення.
Готуючись до сплаву, накосили скріншотів у “Google Earth” і використовували їх разом із звичайною картою — корисно. Погода була хорошою, рівень води — вище нормального, течія швидка, колір води — брудно-жовтий. Воду везли в каністрах і поповнювали запаси з відомих нам джерел по маршруту.
Стартували від “Гори Галілея”, де збирались усі учасники. Хороше місце для нічлігу є й за кілометр далі — на терасі лівого берега, там, де стікає до Серету третій потічок (перший – під горою Галілея, другий — через метрів 600).
Здійснили екскурсію до монастиря оо. Василіян в с. Улашківці — храм Святого Онуфрія видно здалеку. На березі навпроти монастирської гори є зручне місце для човнів. Треба йти дорогою до села, яке поруч. Біля першої хати повернути наліво. До самого монастиря веде Хресна дорога. Під стінами монастиських будівель — цілюще джерело. Від нього дорога веде до монастиря, який ми відвідали. Гостинний монах відчинив нам храм, розпитав хто ми і звідки, розповів про реліквії храму (найголовніша — ікона Улашківської Богородиці) і прочитав разом з нами кілька молитов.
Монах спитав, коли ми їхатимемо додому, і, отримавши відповідь, сказав, що дорога наша буде щасливою і супроводжуватимуть нас невеликі чуда. Його слова здійснились!
Від того ж джерела веде крута стежечка вниз, де за сотню метрів — печери монахів-подвижників, послідовників Св. Онуфрія, культ якого був дуже поширений на Дністрі і його притоках, про що свідчать печерні храми у с. Стінка, с. Космирин, с. Одаїв, с. Монастирок (Дністер), с. Монастирок (Серет) тощо. Скеля з печерами була оточена трьома стінами і накрита дахом — утворився двоповерховий храм, зараз поруйнований (провалився дах), але печери вціліли.
Через день, після Більче-Золотого ми знов ночували на знайомій нам галявині на лівому березі біля хреста (див карту, яку можна скачати на цій сторінці). Ми днювали тут і вирішили не робити зупинки у Монастирку, а сходити туди з цього місця. Рішення було правильним. Стежкою вздовж струмка, який тут впадає у Серет треба піднятись вгору лісом аж до дороги, де повернути на право і йти з 3 км дорогою, обсадженою черешнями. Черешні якраз достигли… На кожному дереві вони різні — десь солодкі, а десь і гіркі… Дорога приведе до церкви, біля якої забетоновані руїни монастиря і трохи далі — печерний храм з самовідновлювальним ликом Спасителя із заплющеними (!) очами. Настоятель церкви — відомий екзорцист (виганяє бісів), до якого привозять одержимих з усіх-усюд.
Наступного дня, вже пропливаючи с.Монастирок, ми переконались, що гарна галявина на березі за селом такою і залишилась — джерело, ліс, але вода тут (початок водосховища) вже у травні була із запахом гнилі.
На водосховищі ми ретельніше розглядались, ніж минулого разу, виявили кілька джерел на крутих берегах. Місць для стоянок тут мало.
Мандрівку цього разу закінчили у Касперівцях, куди за нами прийшла машина. Частина команди автобусом поїхала до Заліщик, а звідти вже ходять і автобуси, і поїзди…
