Дністер 2020

Сплав Дністровським водосховищем від  Великої Слобідки до ГЕС

Серпень 2020. Відстань – 130 км водою, кілька десятків – пішки

Екіпажі

  1. Гарбузюки Володимир і Майя.
  2. Денисюки Віктор і Наталя
  3. Тарас Бочуляк і Патрон Іра
  4. Стадницький Олексій, Підгірна Оленка, Стадницький Макс
  5. Шведи Богдан і Оксана
  6. Кубів Олег і Мулик Аліна
  7. Волинські Мирослав і Аня
  8. Шарвіт Віктор
  9. Федоруки Олесь і Дем’ян

Cезон 2020 починався важко… Ми 5 (п’ять!) разів від травня до липня переносили дати сплаву і ріки. Горинь, Стир, Дністер – здавалось, що цього року нам не судилось взяти до рук весло взагалі… Але останнього місяця літа нам пощастило – легко пішло планування та організація сплаву Дністровським водосховищем, красоти якого вже не вперше покликали нас. Від Великої Слобідки до ГЕС – таким був наш вибір (про те, що ми мали йти від ГЕС у напрямку моря на рік забудемо…). Маршрут знайомий, але чудові спогади завжди кличуть у знайомі місця, тим більше, що завжди можна побачити те, що не вдалось відвідати раніше… Мандрівку ретельно спланували, наперед визначивши місця ймовірних стоянок, цікавинки, які потрібно відвідати (з запасом), виділивши 1 день на негоду тощо.. Кілька учасників не могли йти на увесь термін сплаву – два тижні, тому вирішили спробувати ротацію екіпажу однієї з байдарок посеред маршруту. Найлегшою була організація транспорту зі Львова до В. Слобідки – завдяки нашому багаторічному товаришеві з К.-Подільського п. Ігору (тел. 098 2334840). Усі продукти були, природно, загерметизовані; для вигоди, зокрема для пришвидшення сніданків, взяли 5-літровий газовий балон… (А вогнище увечері – це святе…))) Нас давно не цікавить просто проходження якоїсь ріки «на швидкість». Потім вдома з’ясовується, що пропустили якісь цікаві об’єкти – храми, печери, ліси чи гори ((( Тому темп був такий: день сплаву – день екскурсій (порожніми байдарками і (або) пішки).

Перший день

Переїзд Львів- – К.-Подільський – Велика Слобідка пройшов гладко.

О 16 годині ми вже таборувались на березі р. Мукша за кілометр від основного водосховища. Байдарки склали того ж дня – час дозволяв. Кількість сміття щороку збільшується, ще не катастрофічно, але… Ми тут вже втретє – місце добре знайоме. Питна вода неподалік – у селі. Одразу помітили високий, як на серпень, рівень води.

Другий день

Вийшли нетрадиційно рано як для першого дня сплаву – о десятій. Одразу скажемо, що у цьому поході ми завжди виходили не пізно – завдяки хорошій організації і дружньому колективу… Перша мета – гирло річки Баговички, яке недолугі екскурсоводи називають часом «Бухтою ваз» ))) – через характерну форму вивітрених скелястих берегів. Десь в кінці затопленої водосховищем частини ріки таборувались катамарани «Експедиції Дністер», нам було цікаво побачити місце табору, але йти зайвий відрізок, коли попереду ще стільки цікавого не хотілось. Лисиці, яка кілька років тому позувала нам на скелях Баговички, не було видно… Чекати на неї не стали – шлях ще довгий:).

Перше купання цієї мандрівки було веселе і швидке – попереду денний перехід…


Тепер нам треба знайти шлях до «траянових валів» неподалік с. Макарівка , їх ми «вирахували» на супутникових знімках – ці вали не на кожній із дослідницьких мап позначені. Йдемо вздовж берега, шукаючи зручний вихід.

Ось він – ярок зі стежиною догори, яка точно виведе на дорогу, що йде центром булавоподібного берега, оточеного з двох сторін водою. Робимо тут перекус і охочі вирушають в дорогу. Спека. Полудень.

Рухаємось 3,5 км розжареним асфальтом дороги. На щастя, вона облямована фруковими деревами – вишнями, абрикосами, сливами, підсохлими вже черешнями тощо. Звичайно, ми усе це радісно спожили – спека поменшала ..))) Вал, бачимо, тягнеться вздовж берега паралельно дорозі, але він мусить її перетнути, мусить…

І, нарешті, з двох сторін дороги височіють розкопані пагорби – це він! Піднімаємось на вершину валу праворуч від дороги, фотографуємось біля пам’ятного знаку – стовпчика із здертою табличкою, ймовірно, ще міжвоєнного часу. З цього місця чудово видно залізничний міст на Ларгу, мабуть, від нього теж сюди є дорога і можна дістатись. Вразило сільське сміттєзвалище прямо біля розритого валу, край дороги…

А тепер назад, до байдарок. Перекус, відпочинок, купання…


Наступною метою була затока під с. Нагоряни (п/б). Кілька поворотів – і ми на місці. Влаштувавши там стоянку, можна здійснити екскурсію у Нагоряни і, за бажання, відвідати товтру «Дід, баба і онука» за селом. На жаль, усі придатні береги були вже зайняті… Довелось повертатись і продовжувати сплав… Товтру оглянули з води – витративши час на підйом на неї з затоки під горою усім колективом, ми ризикували не знайти нормального місця для стоянки, бо одразу зрозуміли – усе що можна, вже зайняте відпочивальниками, яких загнали сюди закриті через епідемію кордони. Так буде два тижні, тож найкращий вихід – шукати для табору береги, куди не може під`їхати автотранспорт. І місця такі Є!

Наші байдарки проходять повз «Печеру розбійника Тобл-Тока» у прямовисних скелях, про яку 150 років тому писав у своїх мандрівних щоденниках Афанасьєв-Чужбинський… Його книгу “Нариси Дністра” ми читали вголос упродовж усієї мандрівки.

А ось за ними і дачне селище, під яким на пологому березі розташувалась добре відома база відпочинку «Каньйон». Для туристів вона цінна тим, що піднявшись від води сотню метрів базою вгору можна без проблем і безкоштовно набрати води, і що теж архіважливо, праворуч, зовсім близько від входу у приміщенні бару, є розливне пиво і, для любителів мохіто, – мохіто!

Кількасот метрів за базою на березі виявилась вільна ділянка, яку ми й облюбували. Табір між деревами – це рай після 35-градусної спеки.. Метрів 50 «вниз за течією», якої немає – чути голоси, це компанія молодих хлопців з Вінниці. Увечері один з них приходить нас пригощати і кличе до свого табору, відмовляємось – йому вже досить…

Третій день

Сьогодні день екскурсій (хоча ми з радістю відвідуємо цікаві місця у будь-який день). Зранку купання. Сусіди – хлопці з Вінниці принесли нам величезного кавуна, а ми їм позичили байдарку покататися, і вони так захопились, що довелось посилати за ними ще одну.

Після сніданку йдемо до «Криниці на Траянових валах». Шлях простий – вгору від бази грунтовою дорогю. Ліворуч – ліс, праворуч – територія спочатку бази, а потім – дачного поселення. Коли вони закінчаться, а дорога прямуватиме далі, треба зійти з неї праворуч на паралельну дорозі широку стежку, яка за кількадесят метрів приведе до криниці. Вода дуже смачна! Перший ряд валів – перед дачним поселенням і уздовж берега. Другий – за пару кілометрів поперек дороги, його видно на супутникових знімках. Відпочили біля криниці. Пора повертатись. Минаючи табір, зайшли до бару на каву і морозиво.

Поки ми мандрували до криниці на Траянових валах, Аліна і Олег здійснили пішу вилазку до товтри, на яку ми не змогли піднялись попереднього дня, зробили кілька чудових фото… Заплановану мандрівку до Китайгорода вирішили перенести на наступний день і поєднати з проходженням маршруту.

Четвертий день

Мета цього дня – здійснити перехід на протилежний берег (лівий) до гирла ріки Тернави і далі нею вгору до мосту, через який йде дорога до Китайгорода – по-своєму унікального села, вже відомого нам з попередніх мандрівок. Потім перехід до Субича і таборування.


Відстань до Китайгорода – 8 км від гирла. Бадьоро долаємо цей шлях, залишаємо біля мосту пильнувати човни нашого славнозвісного рибалку Мирослава Волинського ((( і Віктора Шарвіта, самі ж поволі піднімаємось давньою дорого означеною старовинними кам’яними стовпцями з отворами посередині. Вздовж дороги – кольорові стенди, що розповідають про різні геологічні відслонення впродовж шляху. Читаємо, фотографуємо. Унікальність цьо місця у тому, що піднімаючисть знизу вгору ви проходите 5-6 геологічних епох, які формувались мільйонами років… Це т.зв. Китайгородське відслонення. Таких у світі – одиниці… Детальніше прочитати про нього можна тут: https://uk.wikipedia.org/wiki/Китайгородське_відслонення


Піднявшись, одразу повертаємо дорогою праворуч – до храмів і руїн палацу. Перший на горі, звідки чудовий краєвид на долину ріки Тернави – православний храм. Його служниця ласкаво пропустила нас, розповіла про історію і сьогодення. Дякуємо!

Поруч – костел. З його мешканцями і доглядачами ми три години розмовляли минулого візиту до Китайгорода. Вони – залишки громади, яка ще за союзу в пошуках Бога продала свої кооперативні квартири в Донецьку і вирушила до Криму – жити життям перших християн у якихось наметах. Та гроші закінчились, тому зникли адепти громади з числа місцевих «віруючих», а засновники залишились у безвиході. Їм допоміг католицький єпископ, який дав вантажну машину для майна і місце для життя – порожній (в результаті воєн і частої зміни влади) католицький храм (костел). Тут громада і оселилась. Та пройшло ще кілька десятків років – поселення зменшилось до трьох чоловік – подружньої пари і їхньої товаришки, діти роз’їхались… Мешкали у будинку біля храму, город зменшувався щороку… Офіційно служити у храмі права не мали через відсутність відповідних свячень… Минулого візиту ми вислухали у храмі цілу лекцію про їх життя, залишили їм гроші, які мали при собі – кілька сотень…
Так ось: цієї громади тут вже немає – до храму прислали іншого, справжнього ксьондза, а пристаркуваті мешканці переселились до села поруч… Китайгородці сумують за ними, кажуть, добрі були люди… Костел був зачинений, ми вже не шукали новоприбулого панотця…


Ще трохи далі дорогою – руїни палацу, який, по всьому видно, зруйнований не так давно, стоїть у надзвичайно мальовничому місці на кручі і ще підлягає реставрації, але якщо її не буде дуже скоро – стіни впадуть, як впадуть такі ж по усій Україні… В стіні у старому димоході від каміну бачимо сплячу сову. Клацання фототехніки та голоси розбудили її. Кілька помахів крил – і все…

Від руїн повертаємо ліворуч і йдемо вперед вулицею (тут спитати) до магазину. Дорогою до нього на роздоріжжі серед кущів стежка, що веде до ще однієї атракції – пам’ятника у вигляді мармурової плити (яких повно на наших кладовищах) із зображенням …«сєчєвого стрєльца»!!!! Виявляється, московський Китайгород – це просто спогад Глинської про її Батьківщину… А російські «стрельци» – то особиста охорона Глинської, з якою вона виїхала з Китайгорода на Поділлі до москви як наречена російського царя.

Магазин – праворуч від дороги за воротами. Ми усе тут знаємо: і те, що там далі на подвір’ї вольєри з мисливськими собаками, і що там росте виноград, і що алкогольні напої у іншому (неофіційному) приміщенні. Охолодившись пивом і квасом, повертаємо домів. На зворотному шляху бачимо якусь каменюку на роздоріжжі – це, виявляється, пам’ятник українсько-китайській дружбі, який поставили якогось там року з приводу приїзду китайської делегації у «Китайгород» )))). Хоча китайгород – кажуть дослідники – від слова «кита», і «кита гора». Значення слова «кита» неясне – чи «велика», чи «крута»…

Вертаємо до мосту, а потім – під сильним стрічним вітром – до гирла річки Тернава, скупавшись дорогою. Через кілька годин, підпливши до джерела на л/б під каплицею, яка нагорі у с. Субич, шукаємо місце для табору. Як і очікувалось, усі місцини, доступні за допомогою автотранспорту, зайняті, тому не гаючи часу йдемо каяками вперед ще сотню метрів – у невелику затоку на березі, де ми розташовувались і два роки тому. Тут невеликий ярок сповзає до води, під час сильних дощів це, вочевидь, небезпечно, але зараз, у серпні, тут сухо. Кілька палаток стає у сухому гирлі, кілька – праворуч на підвищенні, для чого ми саперкою швидко викопали сходинки… Вода, ми знаємо, навпроти табору на правому березі під металевим хрестом. Також вода може бути і ліворуч від хреста (якщо стояти спиною до нього) у руслі струмка.

П`ятий день

Сьогодні у нас напружений графік – екскурсія нагору до Субича – каплиця, печери під нею, магазин. Також мають приїхати наші друзі з Луцька, яких робота затримала на кілька днів вдома. Тож після сніданку бадьоро вирушаємо – спочатку байдарками до берега затоки, а потім, залишивши плавзасоби під наглядом рибалок, вгору дорогою.

Проте дорога з кожною сотнею метрів усе меншає, потім перетворюється на стежку, яка справді виводить нас з долини на гору – до соняшникового поля… А де дорога до Субича? Починаємо розуміти, що сплутали дороги у Субичі і Рогізній. Там від затоки дорога йде угору і до села, а тут, у Субичі, дорогу до села слід шукати трохи далі берегом, лівіше від тієї, якою пішли ми…)))


Та нічого страшного – 40 хвилин продирання межею соняшників і лісу, і ми на правильному шляху до села.

Ще півгодини – і ми сходимо з дороги щоб піднятись на товтри, які височіють над долиною Дністра. Йдемо крутим берегом від скелі до скелі , потім спускаємось трохи до каплиці над урвищем, де були вже кілька раз.

Поруч з каплицею у широкий бетонований жолоб зі схилу стікає джерельна вода. Вона стікає у Дністер, де її можна теж набрати , зупинившись біля скельної полички під каплицею нагорі.


За каплицею ліворуч крута стежка, зигзаги якої скоро приведуть вас до рівної доріжки поперек схилу, спочатку праворуч нависаючий кам’яний дашок з нішею під ним, а далі – дві кімнати-печерки: для житла і для релігійних потреб.
Піднімаємось нагору. Частина гурту йде далі – шукати крамницю, частина – повертається у табір.

Увечері того ж дня зустрічаємо у таборі Наталку та Віктора Денисюків. Нас побільшало… Набагато…)))

Шостий день

Сьогодні наша мета – дійти до дитячого табору «Бакота», зупинитись там і наступного дня зустріти ще дві пари друзів (а одну – відправити додому тим же транспортом).

 

На перекус і відпочинок зупиняємось у добре знайомому нам місці – в районі с. Рогізна, яке насправді розташоване далеко угорі. Ось і стара оливка, стола під нею, на жаль вже немає… Але дякуємо і за лавку….


Коли попереду вже видніється Комарівський мис, робимо термінову зупинку у дачному селищі на п/б перед ним – наближається гроза. Дощ спочатку хотіли просто пересидіти під тентом, але потім перейшли у зручну альтанку на березі. Тут, за сміхом, розмовами і перекусом швидко минув час грози – трохи поблискало і покрутило вітром….


Після грози перетинаємо бакотську затоку і прямуємо до вже багато років відомого нам дитячого табору «Бакота». Тут аншлаг – для наших палаток залишилось місце хіба що на пляжі. Так ми ще не стояли:))))! За перебування тут збирають скромну плату – для каякарів завжди знижка. Табір з кожним роком занепадає – доруйновуються хатинки і вагончики, давно зруйнований амфітеатр для концертів, не працює ідальня, центр табору занесено камінням після повені…. Але у зв’язку з вірусом усе заповнене відпочивальниами. Розглядаємось табором… З «люксусів» – туалет з водою і душ… Але затока –прекрасна, компанія – чудова, настрій – бадьорий! Вечеря була смачною… До вечора наші спритні хлопці змогли пообжитись на новій місцині – з’явились лавка, стільці і навіть якась подоба мангалу! І неймовірні бакотські заходи сонця – безкоштовно, прямо від намету чи від стола:)!

Сьомий день

Днюємо у таборі. З подій цього дня – приїзд і від’їзд учасників сплаву та екскурсії до руїн монастиря на горі, куди веде стежка , що починається у таборі. Попрощались з Олегом і Аліною, зустріли й розташували на березі подружжя Шведів та Ірину і Тараса. Вони ще встигли «збігати» на екскурсію до монастиря і навіть скласти байдарку. Вечеряли із привезеними з «великої землі» смаколиками, а головне – напоями!

Восьмий день

Зранку вирушаємо далі. За селом Комарове переходимо під правий берег водосховища і далі йдемо під ним до нашої улюбленої стоянки майже навпроти с. Стара Ушиця. Тут три невеликі пагорби (місцеві їх називають три цицьки), де можна зупинитись. Розвідавши кілька місць вздовж правого берега і не знайшовши нічого гідного, все-таки доходимо до добре знайомого місця між двома пагорбами. Тут, на щастя, порожньо, і ми з радістю облаштовуємо табір на верхній поличці – з неймовірним краєвидом на усю широку смугу водосховища від Комарового до Старої Ушиці. Принадність цієї стоянки – у її двоярусності. Нагорі – повно місця для наметів і краєвид, а внизу, під старими деревами – завжди тінь, безвітряно, багато місця для вогнища, кухні і всього товариства. Тут, унизу, між двома великими деревами нарешті розтягли гамак, в якому усі по черзі лежали. Місце для купання тут, можливо, не з найкращих, але є неширокий вихід до води, а з верхньої галявини – кілька окремих спусків. Тут місця вистачило і для наших рибалок, і для купальників.

Дев`ятий день

Запланована екскурсія у Стару Ушицю, поповнення там припасів. Дорогою назад – поповнення води в ущелині навпроти гирла ріки Ушиця на правому березі. Брила, що впала згори, перегородила вхід у вузьку ущелину, тому наші ентузіасти перелізали через неї щоб дістатись до орлиного гнізда, яке там було … Гнізда немає – обвалився край скелі з нішею, де воно було… У таборі – короткий відпочинок і експедиція «по помідори» вгору, туди, де закінчується прибережний ліс і починаються поля. Експедиція була вдалою – частину помідорного поля ніхто не доглядав і не збирав врожай – плоди просто пропадали на полі. Ми, природно, вибрали ще хороші і потащили до табору, де урочисто були зустрінуті аборигенами. До кінця сплаву ми ласували цими помідорами …

Наш визначний спеціаліст з добування рибок Мирослав В. зловив кілька великих риб, але не стільки, скільки б нам хотілось – як помідорів ))) Зрозуміло, що цього дня усі наші страви були з помідорів ))) Коротше кажучи – день пройшов вдало і весело.
Через втому, бажання відпочити ми не реалізували два із намічених для цього походу завдання: пройти вгору річкою Ушиця зо 20 км, а також там перейти полем до села, де на спеціальній овечій фермі варять прекрасний крафтовий сир… Як з’ясувалось згодом, власник ферми мешкає прямо навпроти нашої стоянки – на протилежному, ушицькому, березі, але ми вже його не стали турбувати. Сири і Ушиця – іншим разом:)
А ще того ж дня ми багато читали про ці місця з книги Афанасьєва-Чужбинського. Дуже цікаво почути про села, звичаї, людей, яких уже немає ані в житті, ані на сучасній карті… Зокрема, у цьому місці він розповів про сільську дівчину, співом якої захопився. Не важко було собі уявити як лунала та пісня півтори сотні років з цих круч, які тоді були ще вищими – адже водосховища не існувало…

Десятий день

Рушаємо далі. Сильна спека. Великі водні простори. Купання під крутим правим берегом на горі якого вже видно тополі села Непоротове. Довго шукаємо стоянку і хвилюємось з цього приводу, адже попереду – вихідні, і усі гарні місця вже зайняті…. Оглядаємо непогану ущелину перед поворотом, де крутий правий вже спадає до води. Тіснувато як на нашу банду. Тільки відходимо – на це місце вже катер з відпочивальниками причалює… Що ж буде далі? На наше щастя невдовзі десь біля 16. 00 на самому початку села — вже видно перші хати — незайнята галявина. Посилали Денисюків на розвідку до лівого берега. Так, вони доповіли, що там є прекрасні тераси під високим берегом – але вже зайняті ))). Таборування і масовий заплив у спасжилетах на середину водосховища. Дехто без спасіка доплив до протилежного берега (і назад, бо я б тут вже не жартував))) . Вгадайте, хто (куродеФ))). Ми його сварили трохи – не дуже подіяло… Того ж дня знайденою снастю Олексій наловив рибки – невеликої, але досить ))). Смачна така була ))).

Одинадцятий день

Зранку сильний вітер і хвилі – тому вимушена днівка. Екскурсія у село (хтось на пиво, а черговий Тарас – на закупи хліба та інших припасів), ловіння рибки різними способами, купання. Вперше за 30 років сплавів Братство Ріки виявилось таким читаючим: у кожного екіпажу була література! Ми її і розклали для демонстрації інтересів на байдарці. Це було круто. Уроки географії для молоді у виконанні Наталки Денисюк. Вимушений, але прекрасний відпочинок! А по обіді продовжили розпочату ще раніше гру у «Мафію». Грали усі, крім адмірала – адже він і є та мафія )!.

Дванадцятий день

Вітер вщух, йдемо далі. Минаємо російський монастир пляжного типу ))). Перекус робимо за базою “Услад” на чудовій галявині під правим берегом. Наш Віктор Шарвіт ще дорогою до перекусу зник – пішов вперед, а коли ми вже перекусили і рушили далі – з’явився і повідомив, що неподалік фінішу знайшов незайняту місцину на л/б. Ми туди і рушили. Весь лівий берег за кілька км перед греблею – суцільні стоянки, але засмічені – бо легко заїхати машинами. Але найменш засмічені дві галявини, до яких важче доїхати – стали нашими. Чималеньке товариство тут зручно розташувалось. Це було приємно для останньої ночівлі. Друга половина дня пройшла в купанні, бесідах при вогнищі, уроках географії для молоді. Ще вдень Віктор рушив на другий берег – там він відправився додому автобусом…

Тринадцятий день

Встали раненько і о 08.00 вирушили вперед і праворуч – до пляжу перед греблею, де вже бували. На пляжі встигли просушити і скласти плавзасоби, накупатись і навіть смачно поїсти перед дорогою – дякуємо Наталці Денисюк за сніданкообід на пляжі біля води! Бус ми викликали на 13.00. Дорога назад була довгою, тільки до Кам’янця-Подільського ми їхали майже дві години. Там залишили Богдана і Оксану Шведів, які пересіли на своє авто. Потім у Тернополі разом з Денисюками пережили шок, бо їх рейсовий автобус на Луцьк (у них були квитки) відмінили через карантин. Винахідливий Віктор Денисюк, якому наступного дня до праці, знайшов блаблакар. До Львова, де майже всі вийшли, ми дістались у сутінках, до Янова – вже поночі. Ас-водій ночував (вже не вперше) у Гарбузюків, а зранку вирушив додому.

Сьогодні, коли під кінець року ми закінчуємо писати звіт і оглядаємось на пройдений маршрут, то:
по-перше – здається нереальним, що нам таки вдалося вибратись у мандрівку посеред усіх карантинів, хворіб, блокованого транспорту і загальної паніки;
по-друге – нам здається, що похід був вдалим з кількох причин: довго планувався, ретельно прораховувались дні/екскурсії/кілометраж, зібралась чудова компанія, де усі підтримували один одного і створювали свято кожного дня; а ще завгосп трохи прорахувалась із припасами – і їжі було аж до самого …;
по-третє – на цей же маршрут можна знову і знову повертатись, бо в ньому залишається ще багато непройденого (наприклад, річки Ушиця, Баговиця і багато інших приток Дністра);
по четверте – цікаво порівнювати сьогодення і минуле, читаючи давні описи місць, які відвідуєш.
Підсумок: Україна прекрасна! Мандруймо частіше та довше – і буде нам щастя!

Володимир і Майя Гарбузюки

P.S. Більше фото – у розділі “Галерея” !

 

 

 

 

Поділитися на facebook
Поділитися на google
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Залишити коментар

Доброчинні пожертви на сайт

Сайт клубу існує на щорічні пожертви учасників сплавів і симпатиків клубу. Просимо надсилати прийнятну для вас суму на рахунок керівника клубу:

Raiffeisen bank aval

4149 5000 2381 0230

з позначкою (на сайт)

Звіт про використання коштів протягом року на сайті кожного грудня