Тиса

МІЖ   ДВОМА  КОРДОНАМИ

 

Звіт про сплав річкою ТИСА

з 27червня по1 липня 2012 року.

 

Про сплав по річці Тиса ми з Мирославом  Волинским (він же Бетховен) домовились ще 2010 року під час мандрівки рікою Стир. 2011 року я не плавав жодного разу – то ремонт в хаті, то на роботі запарка, усе це не давало змоги вирватись  від цивілізації на пару днів на водні простори.

Та 2012 року ми твердо вирішили виконати свої домовленості. В Україні оголосили чотириденний вихідний на честь дня Конституції (яку ніхто, до речі, не виконує) з 28 червня до 1 липня. Ліпшої нагоди і не придумаеш,  уточнюємо час, деталі і вирушаемо. Тут необхідно сказати, що наш маршрут мав пролягати між двома державними кордонами – ріка Тиса проходить спочатку територією України, де вона і починається, потім  тече по території Румунії, навпіл  з Україною (кордон проходить серединою ріки), потім знову по Україні і, нарешті, вона залишає наші землі й пливе Угорщиною, щоб злитися з Дунаєм  у Сербії  і разом з ним винести води свої у Чорне море. Наша мандрівка швидкими водами Тиси розпочалася недалеко від румунского кордону в селі Буштино Хустського району Закарпатської області і закінчилася на угорському кордоні в селі Вілок Виноградівського району тієї ж області. Довжина маршруту близько 100 км.

До нас приєднується Юра і увечері 27 червня о 20.40 ми вантажимо речі у вщент переповнений загальний, розжарений на сонці, смердючий вагон поїзду Львів-Солотвино. Майже усі місця зайняті, ледь знаходимо, під бурчання товстих, дебелих жінок,  декілька місць на третій полиці для наших надувних човнів, а самі присідаємо поруч – піт ллється з нас потоками, немає чим дихати, вікна законопачені навічно, а кондиціонер для нашої  залізниці наука ще не придумала: одним словом, пекло відпочиває.

Вирушаємо. Через декілька зупинок звільняються два місця на другий полиці і ми з Мирославом залізаємо туди. Юра залишається сидіти внизу – як виявилося, майже до кінця нашої дороги. Не чоловік – залізо. Від провідника дізнаємося «радісну» новину – наш потяг на станції Вілок зупиняється тільки тоді, коли їде до Солотвина, а у зворотному напрямку, тобто коли нам буде  потрібно  додому. він не робить зупинки. Ми так і не отримали відповіді на наше чому – не зупиняється і все. Хотів би я познайомитись з тим,  хто це придумав. Ех, відвів би душу!

До речі Вілок – величезне село на самому кордоні з Угорщиною, де діє перехідний пункт через кордон, де жваво йде товарообіг і кордон перетинають громадяни  усіх національностей. І там поїзд Солотвино – Львів не зупиняеться.!!! Спеціально.!!! Це  Вам, громадяни України, турбота про Вас. Якщо Вам, наприклад,  треба їхати до Львова, то добирайтесь, будь ласка,  або до Виноградова, або до Берегова. Ось так!

О 6. 40 ранку 28 червня ми нарешті вивантажуємо себе і наші човни на пероні станції Буштино. Погода чудова і ми радісно пакуємо наші «кравчучки»  човнами, наметами та іншими речами і нарешті вирушаємо у напрямку Тиси. До центральної автодороги зі станції веде симпатична вуличка, досить довга, вся в фруктових деревах,  винограді  та маленьких приватних магазинчиках, як продуктових, так і промислових, котрі чергуються із кафешками. Закуповуємо продукти у магазині на центральній автодорозі, проходимо автомобільний  міст через зовсім майже висохлу ріку Тереблю і зразу за мостом звертаємо направо до річки Тиса. Сонце палить нещадно і наш останній перехід польовою дорогою до ріки здається безкінечним. Вже чути запах ріки, ще трішечки, але річка, здається, втікає від нас усе далі і далі.

Та ми робимо з останніх сил завершальний  ривок  – і  о чудо –  Тиса перед нами у всій своїй красі! На березі ростуть потужні верби, кущі, та до води не дістатись – річка підмила  берег і нам доводиться піднятись трошки вище проти течії і там приступити до надування човнів, виготовлення каркасів до них,  а ще ж треба щось перекусити…

Під час цієї роботи  до нас прийшли в гості місцеві корови, які тут паслися на березі  і з цікавістю за нами спостерігали

Настав час обіду, наше сонце теж десь пішло обідати, а замість нього до нас прийшов теплий дощик. Та ми продовжуємо свою роботу і під дощем. На берег, до наших корів, на роверах приїхали їхні господарі, щоб подоїти своїх годувальниць, після чого корівки мирно вляглись біля нашого табору жувати свою нескінченну жуйку

 Нарешті, наша флотилія з трьох кораблів (як  у Колумба) повністю готова до бою з водами бистрої Тиси, я піднімаю флагманський прапор України, і ми прощаємось з буштинським берегом, з його молочними коровами і під барабанний стукіт дощика відправляємось у невідоме, вниз за течією ріки.

Є народна прикмета: дощ  в дорозі – завжди до щастя, і ми всі свято віримо у це. Не встигли ми пройти село Буштино, як дощик почав міцнішати і невдовзі ми були змушені пришвартуватись до лівого берега, щоб перечекати негоду. Однак безперервний дощ заставив нас встати тут табором і приготуватись до ночівлі. Поставили намет і човни під великою нахиленою вербою, де було ніби сухіше, приготували вечерю. Мирослав пробував ловити рибу, але течія ріки була дуже сильною, що видно на першому відео, яке я спробував зняти, і ми пішли відпочивати без бажаної юшки, проте з вірою в те, що завтра до нас повернеться сонце і своїм світлом розфарбує краєвиди ріки Тиси, які ми через негоду не змогли побачити. Так закінчився перший наш день у не дуже сонячному Закарпатті.

Другий день розпочався  туманом,  але без дощу. На протилежному березі на горизонті почало прояснюватись, і з кожною хвилиною світлішати, прошарок на небі збільшувався і збільшувався, а туман ніби зависав над нашими головами на невеликій висоті. Нарешті стало видно гори, а точніше – тільки нижню їх частину, верхня ховалася від нас у сірій імлі.

Ми згорнули свій табір, нав’ючили наших водяних надувних коней і вирушили. Невдовзі сонечко повернулось, туман кудись щез, все навкруги засяяло такою красотою, що у нас перехоплювало подих, (бракує слів, щоб все це описати), і наша флотилія бадьоро та весело наблизилась до міста Хуста.

Ліворуч красувались чудові гори, але  там вже була Румунія. Треба сказати, що течія  ріки  досить стрімка,  ми тільки ліниво підправляти курс наших кораблів і всі добряче розслабились. Тиса нас тут же поправила. Перед самим Хустом маленький і непомітний острівець примусив перекинутись один наш човен і вода забрала свою данину – у нашого  Мирослава Тиса витребувала його шльопанці. Речі та човен вода не пошкодила. Нічого, буває і гірше, про що ми пересвідчились нижче за течією, де посеред ріки, на острівці, ми побачили розломаний навпіл каркас жовтого пластикового каное. Комусь дуже не поталанило...

            На березі, якраз навпроти того «жадібного» острівця, розташував свою вівцеферму місцевий герой, могутньої статури і духу фермер Микола,

Який, не дивлячись на наше корупційне і не хочу казати ще яке суспільство, утримує, пасе, доїть і виробляє смачнючий, екологічно чистий овечий сир. Я би йому присвоїв звання Героя України не вагаючись, тому що він сам, з одним 76–річним помічником та двома вірними собаками робить таку невдячну, але нам всім дуже потрібну роботу – займається тваринництвом, та ще й такою вже позабутою його галуззю як вівчарство. Поскаржився  мені Микола тільки на те, що ніхто з молоді не хоче пасти овець - він платить  3000 гривень на місяць при повному пансіоні. Я був здивований, - 3000 гривень це досить непоганий заробіток  і у Львові, а в майже безробітному Закарпатті це просто розкішна зарплата. Пояснює  Микола це тим, що молодь скоріше піде на берег Тиси, назбирає машину або підводу каміння, продасть і матиме швидкі гроші, аніж буде цілий місяць, день у день пасти вівці. Продав мені Микола 2 кг смачного сиру і попросив прислати до нього кого-небудь на роботу зі Львова. Забігаючи наперед, треба сказати, що я про його пропозицію розказав  всім своїм  знайомим, але бажаючих так і не знайшов. Пробач мені Микола, що я не зміг виконати твое прохання, пробач і тримайся надалі, твоє діло праве, здоров’я тобі і подальшого натхнення!

Продовжуючи плавання, я мобілкою зв’язався з моїм другом, земляком і однокурсником Свищо Василем, який живе у Виноградові зі своєю сім’єю. Він запросив у мене мої координати, щоб ми зустрілися десь на Тисі. Декілька разів наші спроби не вдавалися, і нарешті ми вирішили зустрітися відразу за автомобільним мостом, що веде до села Королева, біля Виноградова.

Місто Хуст з води Тиси не видно, єдиним і вірним оріентиром  міста є телевізійна вишка, яку добре видно здалека. Ми довго пливли поруч із нею. І тільки автомобільний міст при виїзді з Хуста просигналізував нам, що ми місто закінчилося і попереду нас чекає с. Королево, а там і Виноградів. Сказати, що лівий берег Тиси, де знаходиться Румунія, дуже гарний – нічого не сказати. Я намагався «спіймати» красу цього краю через око фотоапарата, але передати почуття від побаченого, думаю, не зможу. Чарівна ріка. Вишукана краса. Шикарна Тиса.

Здалека ми побачили на високій горі руїни Хустського замку – було видно залишки високих стін серед зелених шапок  дерев. Після Хуста зліва насунулась на нас величезна зелена гора, наче хотіла перекрити нам дорогу – і тут з правого берега двоє солдат нас попросили швидше гребти, мовляв, зараз будуть стрільби, і ми можемо потрапити в зону їхнього вогню. Я подумав, що це жарти, але незабаром пролунали автоматні черги, мішенню для яких слугувала ота сама гора. Я служив в армії і багато разів доводилось стріляти, але такого відлуння від пострілів ніколи не чув. Гора ніби стогнала від них, свистіла, шипіла і ми довго ще чули цей невдоволений  голос Гори. Пізніше виявилось, що на правому березі розташовано військовий полігон і там частенько проводять стрільби, а щоб кулі не відлітали далеко, мішені розташовані з боку гори. А якщо хтось там буде збирати гриби? Але не будемо про це.

 Кордони відомого всім села Королева охороняє з боку Хуста великий, світлий залізничний міст. Одразу після нього, на лівому березі, розташовано великий кам’яний кар’єр із  кам’яно-дробильним заводом.

Той завод перемолов вже половину гори на щебень та гравій, але на момент нашого сплаву він мовчав, не ричав своїми залізними іклами, було тихо і мирно.

Лівим берегом простяглись пляжі села Королева, де відпочивало багато місцевої молоді, а при виході з села, зліва, ми побачили на горі руїни Королевского замку.

 Ріка після Королева, перед Виноградовим, втягується в останні гори, дуже гарні, але теж обгризені залізними щелепами цивілізації заради банального щебеню та гравію. На місті колишнього щебзаводу тепер розкішний ресторан, зони відпочинку на березі, гримить музика.

Після повороту ріки бачимо два Виноградівських моста на Королево, спочатку залізничний, а потім автомобільний, гребемо з останніх сил – нас вже мають тут чекати. Охоронець залізничного мосту, розморений спекою, мляво махає нам рукою, автомат стоїть біля нього, приставленний до стіни – відповідаємо на його привітання і пливемо далі. Проходимо автомобільний – відразу за ним  праворуч тягнуться пляжі Виноградова. Ми причалюємо. Але що таке? Не чути духового оркестру, ніхто не грає марша - нас взагалі ніхто не чекає! Нічого не розуміючи, дзвоню Василю. Він каже, щоб ми не рухалися з міста, він буде через 15 хвилин – він прочекав нас цілий день, зголоднів, і зараз буде. Через 20 хвилин на березі з’являється розкішна, сріблого кольору іномарка і з нього  виходить сам Вася, його жінка Катя, син Мишко і внучка Софійка. Знайомимся.

Василь із сином  розводять вогонь. Фотографуємось для історії. Смажимо сало, капаємо жир на хліб, Катерина ріже помідори, огірки, перець – словом, получився чудовий пікнік, заправленний закарпатською паленкою, з вина, двічі перегнаного. Уявляєте! Наступає вечір. Миша відвіз Катерину і Софійку додому, сам повернувся. Ставимо намети. Сідаємо біля вогню і  ведемо  розмови, розмови, розмови… Далеко за північ ідемо спати, ніч тепла та коротка. На ранок ( після 10години) снідаємо, збираемось, спускаємо наші кораблі на воду, прощаємось – фото на згадку – відпливаємо. Ще довго бачимо на березі Васю, але після повороту берег закриває його.

Звідси, від Виноградова,  починається  рівнинна частина ріки, річка тече то між зарослими лісом берегами, звідки лунають чудові, багатоголосі переспіви пташок, то між кам’янистими пляжами. В руслі подекуди  трапляються повалені дерева, стовбури яких, вибілені сонцем, виступають  з води.

Де–не-де бачимо рибалок, то ліворуч, то праворуч стоять невеликими групками намети, біля них машини, під парасольками гріють свої прекрасні і не дуже тіла жінки; в повітрі плавають запахи смаженого м’яса,  диму і грузинських шашликів, чути радісні голоси дітей, на нас звертають увагу, вітаються, питають куди і звідкіля пливемо.

 Ночуємо недалеко від угорського села Петрово, на лівому березі, течія стрімка, намет ставимо на пісочку. Зовсім забув сказати  - ми з Бетховеном, він же Мирослав, ночували завжди в наметі, на каміннні, а Юра ночував у човні, з комфортом – у човна дно надувне, зверху він робив собі двоскатний дашок з каркаса, получалось непогано.Так закінчився наш третій день плавання. Ніч була тепла і темна.

Ранком четвертого дня Бетховен зловив першу рибу на спінінг, здається голавля, і ми відразу ж ним і поснідали, підсмаживши в фользі на вогнищі. Дуже смачна риба, тільки, жаль, було маловато.

Відпливаємо, річка тихшає, доводиться часто гребти. Проходимо дуже багате село Петрово, на березі видно велике чортове колесо, купол церкви.

Зовсім поруч бачимо куполи ще одного угорського села – Тисобокень, на лівому березі пляжі заповнені людьми. Біля сіл отари корів, рятуючись від спеки, заходять в воду по самі роги і блаженствують.

Проходимо декілька поворотів і нарешті перед нами міст через ріку у селі Вілок. Зразу за мостом причалюємо. Далі дороги для нас немає – через декілька метрів, за поворотом, державний кордон України, за яким починається Угорщина, або Євросоюз, або НАТО – як вам завгодно. Але візуально кордону не видно, питаю у місцевого купальщика, що буде, якщо ми б проплили далі? Мали б великі неприємності за порушення держкордону – відповів він.

12.00, сонце не жарить, а палахкотить десь там угорі, на небі: збираємось, сушимось, купаємось, прощаємось з теплими водами Тиси, які поспішають далі, до Чорного моря. Десь о другій годині  фотографуємось на завершення і під палаючим сонцем, легким алюром, поспішаємо до станції.

Село велике, йти треба приблизно 40 хвилин, дуже гарне, на протестантський церкві замість хреста на шпилі красується зірка, всюди відкрито двері бутіків, багато симпатичних кафешок, апетитні запахи, дуже чисто навколо, різнокольорові будинки, одним словом Європа - але нам зупинятись не можна, бо дизель– оїзд Королево – Батево прибуває на другу колію рівно о пів на третю. Влітаемо на станцію за декілька хвилин до приходу дизеля, купуємо білети до Батево і чекаємо. Дизеля нема, захожу до каси з’ясувати в чому справа, і в розмові з касиршою, виявляється, що вона може нам продати білети на швидкий потяг Ужгород – Київ. Купуємо три плацкартних, як виявилось, останні, і чекаемо на дизель. Нарешті біля третьої, він з’являється із запізненням на півгодини. Грузимось. У вагоні немає чим дихати від жари, але дизель набирає непогану швидкість, і ми прибуваемо в Батево досить швидко. Треба відмитити роботу провідниць. Дві провідниці буквально через що 10 хвилин проходили по вагону і дуже ретельно перевіряли у всіх білети. Перший раз бачу таку відмінну роботу провідників.

О четвертій прибуваємо в Батево. У нас до поїзду ще майже півтори години. П’ємо пиво, їмо хот-доги, на стіні станції електронне табло показує то 39, то 40 градусів в тіні – і це ж увечері!

О пів на шосту прибуває потяг, займаємо свої місця, їдемо чи то в жаровні, чи в пеклі, вікна закриті навічно, немае кондиціонерів і ще в придачу швидкий поїзд зупиняється біля кожного кривого стовпа. Обливаючись сімома потами, прибуваємо до Львова в 23.00 На вокзалі у Львові нас чекала машина Олега, прощаємось і їдемо  по домах. Так закінчилася наша цікава, чотириденна, багата на зустрічі, жарка, спітніла, смачна, різнобарвна мандрівка стрімкими водами Тиси, поміж двома кордонами, територією рідної України.

 

Ондрас Штримпл