Прип’ять 2013

ПРИП'ЯТЬ - РІКА КОНТРАСТІВ

8 - 19 липня 2013 року

Від  с. Радного до с. Дубчиці

 

Склад:

 

Таймень 3 — Юра - Міла

Таймень 2 — Петро - Галя    

Таймень  2 — Мирослав - Аня

 

Дуже давно в наших неспокійних головах зріла мрія: пройти Прип’яттю від Ратно до кордону з Білорусією.  Коли минулого року після цікавого, загадкового   Стоходу ми випливли на Прип’ять, то вона здалась нам не дуже привабливою, повільною  і болотистою.  Невже вона на західних теренах весь час така?

Але план подорожі трохи змінився за порадою друзів з Луцька: почніть з річки Вижівки (Стара Вижва), казково гарні ліси навколо… Послухали друзів, і не дослухались до попереджень лісничого на березі  річки Вижівки: про непрохідні хащі, про безглуздість  спроби пройти їх.

Через  дві години переконалися на власній шкірі і шкурах наших трьох байдарок — тупик, річка закінчилася, поросла тілорізом, очеретом, маленькі острівці з мочарами тільки створюють ілюзію берегів.  Ледь повитягували за чалки одне одного з тілорізу і, вперше в житті, дві години вертались до пункту відправлення, до Старої Вижви. Не розбираючи байдарки повантажили їх на причеп машини  і перевезли у село Полісся, звідки, як казав лісничий, вже можна сплавлятись.  Це ми  вже  наступного дня і почали робити з 11.30.  За півгодини ходу встигли побачити одне гарне місце для стоянки на правому березі, а далі почався СЛАЛОМ  на великій швидкості: вузька річка і часті повороти, ледь вписувались, добре, що перешкод у воді практично  не було, лише раз стовбур дерева перекривав річку, його вдалось відсунути. О 13 годині  з річки зробився канал, достаючий, рівний, нудний, мілкий, піщаний ( де обіцяна краса?). Села Текля, Глухи. Одна дамба — ура! шлюз відкритий.

 

 

 

 

 

 

Але у с. Лучин іншу дамбу довелось обносити, по плитах, по лівому  березі.

 

 

У селі Заброди  мостик, ледь провели справа. Почались розливи, берегів нема. І до Прип’яті — хто каже 1 км, хто 2 км, хто 3 км…    В  селі Якушів  понтон непрохідний, і вийти нема як, береги погані.

 

 

 

 

 

 На наше щастя, знайшовся зліва болотистий канал, яким ми пройшли до повного його закінчення, тоді вигрузилися на дамбу — і пройшовши сушею декілька метрів привіталися зі славною рікою Прип’ять, яка теж мала вигляд малого замуленого каналу. Отже, нам не вдалося з річки Вижівки тріумфально впливти у славну притоку Дніпра. На жаль, видовище о 8 вечора було гідне жалю…   

 

 

Переночувавши  майже у чистому лузі, погодувавши собою комарів, ледь набравши верболозу для вогнища і сяк-так поснідавши о 10 рушаємо. Питну воду набирали  через годинку у неймовірно гарній  дерев’яній садибі в Комарово. О 14 годині село Річиця, перед мостом звернули направо і потрапили  на гарне велике озеро.  Прип’ять з канави за один день  стала широкою річкою, яка то прикидається озером, то стоходом з багатьма рукавами.  Декілька разів                                                                                         блукали на розгалуженнях русла, а перед нами гордо пливли лебеді як казкові Лоенгріни, потім раптово, продершись крізь очерети в малих заплавах, вигулькували на основне русло, чим дуже дивували  місцевих рибалок: «А звідки ви взялись»?

 

 

 Мріємо, врешті, допливти до Щедрогора. Але перед ним треба перейти озеро Стрибож по діагоналі і піти у швидке русло, так звану Бистрицю (не в Гнилицю). Так сказали рибалки на суші. А Бог надіслав  нам рибалку на човні, який попередив: «Ви куди?!  Там весною принесло плавучий острів, який річку повністю перегородив. Мали підірвати, але солярку пропили. Там не пройдете!» Добрий чоловік розвернув свого човна, набрав шалену швидкість, опираючись тільки на довгу жердину (без весел!), так що ми за ним не встигали, і провів нас  у ледь помітну протоку. Отака вже доля цього походу — вертатись проти течії…  (треба було йти в Гнилицю). Нарешті видно село  Щедрогір, але річка ще добряче попетляла, поки нам зустрівся хоч якийсь берег. О  8 вечора стали просто в селі, на дамбі, де  є невеличкий пляж. Місце називається Петрусева стоянка, а завтра Петра, а з нами  Петро, отже — Днівка!!! А які добрі люди-господарі живуть тут! Як щедро Настя, Микола, Галя обдарували подорожуючих!

 

 

 

Далі, коротко: менше години по швидкій течії дуже гарна могла бути стоянка на лівому березі, ліс, альтанка, триматись весь час зліва. Ще 15 хвилин  і Щетин, Тур’я впадає. Були Почапи, далі гроза затримує нас, перечекали її в гостях «У бобра», на клаптику якогось острівця поритого бобрами. 16 год. — Невір. 18год. — село Ветли, але річка ще три рази петляє, без течії, не наближаючись до села. Нарешті в кінці села місцевий пляж Забріддя, гарно оформлений, з вигодами туристичними. І які безкраї луги! Про степи всі знають, а про наші простори поліські не здогадуються.

Після Ветел, від яких відчалили о 10 год., відразу міст, під яким довелось лягати  в байдарці, щоб пройти. Дві години нема ні клаптя суші. Течія легенька. Тілоріз знову почався. Нарешті хоч якась стежечка до лісу, тоді якийсь город з морквою, видніється Люботин. Ох  знову цей клятий тілоріз, ледь проходимо його! О 13.30 чарівний берег, знову привабливо оформлена стоянка  під назвою «Дубок». Оскільки гроза йде за грозою, то зупиняємось тут, напівднівка.     

 

Випливли об 11год. Ніколи невідомо, куди треба повертати… Річка роздвоїлась, пішли вліво, а може треба було вправо? Бо знову поля тілорізу, знову дві години без берега. Але у кого можна  було б дорогу запитати? Рибалки знають тільки окремі місця, а що робиться за поворотом, у яке русло краще піти і чи не заросло те русло вже давно тілорізом  — не знають. (Колись, кажуть, була служба, яка прочищала русло, а згодом усе позаростає повністю!)

 

 

 Бог змилувався над нами, нерозумними байдарочниками, яким закортіло нових вражень, і ми десь о 15 год. щасливо прибули на озеро Люб’язь.    

 

 

Наступного дня три години нам зайняла дорога водою до села Сваловичі, де обов’язково треба було пройтись між дуже старими садибами, піднятись на вишку, відчути себе на краю географії… Ще через годину подорожі, тримаючись правого русла, ми у селі Млин. Минулого року під час нашого походу Стохід-Прип’ять доля нас закинула сюди випадково, за що ми долі були дуже вдячні. Хоча місць для стоянок у селі нема, Припя’ть підходить мало не до вулиці, і того року ми поставили   табір «на автобусній зупинці», на клаптику берега над самою річкою, а цього року рівень води піднявся, нашу стоянку-«зупинку» затопило,  отже довелось попроситись через дорогу на подвір’я до господаря Ігоря. А полюбили ми  село Млин за неймовірної краси озеро Засвітське у самому селі: кришталева вода, піщані береги, сосни, затишок. Як шкода, що воно так далеко від нас, і як добре, що воно так далеко від цивілізації!     

                      

Ось і останній день маршруту.  Годину  до озера Нобель. Зробили помилку — не зупинялись на ньому зовсім ( бо торік  тут закінчували маршрут).  Відразу пішли далі по Прип’яті. А далі виходів то і нема! Дві години без суші! Вже аж біля мосту у селі Сенчиці стали біля лісу на перекус (правий берег), хлопці пішли  у розвідку, і за порадами місцевих вирішили     продовжити шлях ще на одну годину, до села Дубчиці. Довгою видалась нам та година, поворотів багато, а гарне місце для завершення походу аж у кінці села, під високою ялинкою, де рибацьке місце, причал, столик.  

Замовили назавтра автобус до Заріччя, щоб далі вертатись вузькоколійкою. Але—УВАГА!—  поїзда у четвер  нема! Тому хтось поїхав маршрутками, а хтось чекав машину з причепом і отримав ще додатковий день відпочинку на річці Стир!

 

 

 

 

 

 

 

Висновки:

річка  Прип’ять дуже цікава, різноманітна, тобто контрастна, але може так зарости тілорізом і очеретом, що пройти буде неможливо! Дякувати Богу, що все у нас  склалось благополучно. Дякую хорошим людям, які з гумором сприймали всі пригоди і з якими було так добре і у заростях тілорізу, і на хвилях озерних просторів Прип’яті, і на берегах гостинної поліської землі.

Анна Волинська