на гору Пікуй

Чотириденна мандрівка на гору Пікуй

День перший.  22 серпня.

 

Електричка Львів-Сянки, вирушивши о 9-й ранку зі Львова перед другою годиною прибула на кінцеву станцію - Сянки. Звідтіль – через ліс одразу за станцією йдемо до новенької автомобільної траси на Ужоцький перевал  і нею прямуємо до пам’ятного знака Січовикам. Тут облаштовуємо обід, та ще й разом із давніми друзями Оленки Капустіної, котрі несподівано виявили нас в електичці, і теж йдуть на Пікуй (далі ми будемо йти паралельно окремими групами,  зідзвонюючись та перетинаючись кожного дня). Після тривалого відпочинку вирушаємо дорогою, яка поступово піднімається – і так аж до невисокого хребта біля села Карпатське. Невесела новина – вода у джерелах, що їх знав Ігор, зникла. Тому, дійшовши до мальовничої полонини над Карпатським неподалік витоків р. Уж, розкладаємо табір на межі лісу.  Йдемо на пошуки ще одного, потужнішого джерела на схилі полонини – нема, висохло. Уже й вечір... Поруч з нами теж стоїть невелика група туристів зі сходу України, котра вийшла сюди одночасно з нами з іншого боку – від села Карпатське. Біля самого витоку р. Уж альтанка, місце для вогнища – на компанію до 10 чоловік. Води – малувато, але розчистивши джерельце, умудряємось набрати стільки, скільки треба. 

 

День другий. 23 серпня

 

Сусіди встали спозаранку й вийшли. Поснідавши, рушили й ми – стара дорога, подекуди з глибоченними калюжами, підіймається то полого, то круто. Йдемо, «западаючи» хто на ожину, хто –на брусницю, хто на чорницю. Врешті, набравши висоту,  зупиняємось біля Дрогобицького каменя. Прекрасні краєвиди, вже добре відчутний вітерець, можливість перекусити. Ігор розповідає, що навпроти каменю стежкою вниз можна вийти до залізничної станції, а звідтіль прокататись електричкою, що йде через Ужоцький перевал. Але це – на майбуйтнє. Ми ж йдемо далі. Дорога ця наче створена для пішого туризму. Особливо на першій її ділянці – вчорашньому підйомі – думалось про тисячолітні шляхи (так вона місцями виглядала!), якими ходили наші предки. Праворуч – справді сонячне Закарпаття, ліворуч – Самбірщина, на обрії видно дощові потоки, але ми – наче в особливій зоні – йдемо собі без перешкод. Вітер посилився – південний, тобто від Закарпаття – через хребет – на Львівщину. Він місцями буде майже шквальний, і супроводжуватиме нас увесь маршрут, але сонце і колективний добрий настрій не дозволять йому зашкодити нам. Дорога – десь рівна, прогулянкова, а десь траверсує через гостре каміння в обхід кам’яних гострих шпилів. Хто тут уперше, ще не знає, що це насправді – перші привіти від Пікуя.  Обідати сідаємо, спустившись від дороги праворуч до межі лісу. Об’їдаємось чорницями, відпочиваємо. Ігор на своїй чудо-пічці готує...

Вирушаємо, розраховуючи зупинитись на ночівлю десь біля води, яка тепер – на вагу золота. Наш орієнтир - Хрест на перевалі, що зветься Руська путь. Але саме перед ним мандрівника чекає технічно найскладніша ділянка (звісно, як кому:)). Йдеться про ділянку, де стежка йде через каміння, ліворуч – скеля, праворуч – крутий схил. Для тих, у кого страх висоти – чудове місце для подолання фобії.  Спускаємось на перевал Руська путь, фотографуємось і йдемо далі, траверсом праворуч обходячи гострий шпиль (на цій стежці Майя падає, підвертає ногу, рюкзак валиться зверху на неї, губить сережку – але нічого страшного, йдемо далі:)). За ним, перетнувши основну дорогу, спукаємось ліворуч до межі лісу  - це місце називається Туристичний притулок, хоча притулку як такого немає. Відкритий  великий простір, мало дров, відносно рівне місце для розташування табору. А найголовніше – ліворуч та праворуч від нашого табору протікають два струмки із джерел в схилі. Там навіть можна було помитись!

 

День третій.  День Незалежності.

 

Поснідавши і привітавши один одного зі святом, вирушаємо.  День сонячний, вже за годину бачимо  пожвавлений рух на маршруті: назустріч біжать поляки, за ними – чехи-угорці-українці.  Змагання! Під самим Пікуєм нас обганяють квадроцикли, від чиїх коліс роздовбана дорога не виглядає здоровою. Йдемо, насолоджуючись краєвидами: село на закарпатському боці наближається, самбірські – віддаляються. А головне – скільки йдеш – попереду бачиш шпиль Пікуя, і він надихає. Зупиняємось перепочити прямо край дороги біля справжнього острівця високого ялівцю. Перекус не робимо – мета вже близько.

Пікуй у День Незалежності - це  окрема тема! Зустрічаєш львівських знайомих, протискаєшся поміж десятків інших. Велелюдно!!! Сюди піднмаються з різних сторін і дуже різні люди: бабусі і дівчата з песиками, батько з дочкою, яка умлівала від страху висоти і трималась щосили за каміння, школярі, відпочивальники з поближніх санаторіїв та баз, і звісно – такі, як ми мандрівці.  Дехто поводиться геть немудро (і наші дівчата також), фотографуючись над урвищем. Хтось же прямо на краєчку розкладає пікнікові скатертини (адреналін!!!).  На самій вершині несподівано поряд з обеліском, на якому – пам’ятна дошка на честь загиблих в АТО, бачимо гламурну фігуру Ісуса. Вона виглядає дуже дивно і навіть недоречно в такому місці і в такому вигляді. Кілька фото, перепочинок, ковток львівської води із НЗ, що його всю дорогу несла Олена (дякую!) – і спускаємось донизу крутою стежкою. Назустріч нам – ще десятки охочих піднятись на вершину. Такий собі двосторонній рух. Для спуску Ігор обрав довшу, але пологішу дорогу. Ха-ха! Якою ж є та друга, крутіша, якщо упродовж трьох годин спуску ми дійшли до села ледве живі. Перекус робили ще під самим  Пікуєм, а далі – тільки вниз, вниз, вниз. Рівної чи пологої ділянки практично немає. Вже перед самим селом Біласовиця посковзується на рівній дорозі Наталка – і від знесилення всіх ближніх охоплює просто істеричний сміх.  Поки частина з реготом піднімає Наталку, друга – попереду – фінішує вже в самому селі. Оленка як досвідчений турист встигає до закриття магазину і закуповує там все, тримаючи продавчиню до нашого підходу:). Ура!

Морозиво, мохіто, пиво, квас – і навпроти магазину в господині знайшлося в саду місце для наших наметів – безкоштовно. А через річку у міцній колибі-місцевому клубі:) ми вечеряємо. Пізно ввечері до нас придибує молодий чоловік з Хмельницького – турист-одинак, якого щось налякало у лісі, тому він він у темряві поспішив до людей, у село. Даємо йому місце і за столом, і біля наметів. Дискусію про те, як краще завтра виїжджати до Львова переносимо на ранок – дасть Бог день, дасть і розум:).

 

День четвертий. Заключний

 

Розум прийшов прямо зранку – і всі, хто збирались брати таксі і їхати на електичку до Воловця, вирішилии спробувати долі разом із тими, хто відважився йти просто на трасу і чекати на автобус.

Отже, від місця нашого табору-магазину до траси Ужгород-Львів година ходу, кілометрів 5. Переходимо дорогу  і чекаємо: хто просто, а хто підтанцьовуючи під кантрі з мобільного Володі. Очевидно, кантрі подіяло: ми (не)випадково зупинили абсолютно порожній приватний автобус, що прямував з Ужгорода аж... до самого Львова. За невелику ціну ми дісталися рідного міста, ще й відпочивши у дорозі.

 

Отже: маршрут цікавий, нескладний, дуже мальовничий. Загальна відстань – біля 50 км. Потребує запасу води, звісно, доброї погоди, і – бажано – несвяткових днів, якщо раптом хтось не любить натовпів.

Ми ще повторимо його обов’язково.

Дякуємо Ігору Садовому за все, від провідництва до сніданків-обідів-вечерей. І за гору – звісно, це ж він її поставив:)!       

P.S. Про настрої у селян. Не стара ще жінка, у садку якої ми ночували, сказала: «А, львів’яни... Ще може ви до нас з паспортами будете їздити, як Закарпаття відокремиться....». Ми були шоковані... «Та нащо вам тої війни» - тільки і зміг відповісти Володимир...