до села  Куткір

Село Куткір - батьківщина Софії Караффи-Корбут та Яна Непомуцена Камінського

Мандрівка до Куткора  вимріювалась давно. Хотілось побувати на "малій батьківщині" одного з головних персонажів  театрального життя Львова першої половини ХІХ ст. – Камінського. Тож озброївшись відомостями зі "Географічного словника Королівсьва польського" і "Інвентарем майна села Куткір" за 1836 р., сонячного вересневого дня ми вирушили в дорогу .

До Куткора можна дістатись залізницею (електропоїзд з головного львівського вокзалу у напрямку Красного) або автобусом (з АС-2). Вже по десятій ранку - ми на місці.  Нікого не розпитуючи, покладаючись на власну інтуїцію і очі, йдемо вперед. Спершу натрапляємо на хрест, воздвигнутий коштом громади Куткора 1896 року на околиці села. А ми шукаємо "панщизняний" - котрий стояв на межі маєтку графів Лончинських і села. 

 Бачимо здалека дерев'яну церкву –  до неї веде мальовнича стежка через струмочок. Рухаючись від неї до центру села, проходимо будинок школи, де навчалась С. Караффа-Корбут. Навпроти у сквері - пам'ятний хрест борцям за волю  України. За ним - невелика двоповерхова будівля із залишками напису "Сільмаг". Скільки не питали місцевих мешканців-ніхто вже не пам'ятає, що було тут до магазину, у міжвоєнний період. Нам цей будинок видався дуже подібним до синагоги.

Повертаємось назад, до дерев'яної адміністративної будівлі, з балкону якої свого часу виступав С. Будьонний. А одразу за нею - залишки входу до монастиря капуцинів, що діяв тут у 1770-х рр. Від монастирського комплексу залишилось чимало: рештки кам'яної огорожі, костел та руїни самого монастиря.  Мабть, саме у цьому костелі хрестили Яна-Непомуцена Камінського, сина Томаша Камінського, економа маєтку Лончинських. Стан будівель - крайньо занедбаний, при чому руйнація відбулась за останні десять-п'ятнадцять років. До того часу тут (як з'ясували ми у місцевих мешканців) у радянські часи діяла лікарня і поліклініка (тому на внутрішніх стінах є залишки радянської керамічної плитки і фарби). Лікарня була доволі потужна - разом із пологовим відділенням. Потім замість неї зробили туб. санаторій. А за доби Незалежності будівля стояла пусткою, а  костел хотіли відбудувати для потреб церковної громади села, та громада не дійшла згоди у цьому питанні (про наміри свідчать залишки деревини в руїнах монастиря, зібраної для відбудови храму). Були пропозиції і з польського боку - теж відкинуті. В результаті - цікава історична пам'ятка, яка могла ще послужити і відродженню села, згоріла від чийогось недопалка.

Смачні яблука із монастирсько-лікарняного саду трохи підсолоджують гіркоту від побаченого.

У пошуках садиби Лончинських рушаємо далі, зупинившись для відпочинку у магазині-кав'ярні на основній дорозі через село. Звідси видно в'їзну браму колишнього колгоспу. Вона, як пояснила господиня, і позначає вхід до колишнього графського маєтку. За кількадесят метрів від брами, праворуч і стояли будівлі графського маєтку. Зараз про них нагадують невеликі кам'янисті підвищення, мабуть, залишки фундаментів, добряче засипаних землею. Звідси свого часу був чудовий краєвид на Полтву, що протікає поруч. За історичними даними, поруч із Полтвою Лончинські облаштували чималий ставок, що наповнювався водою із Полтви: насипна дамба і сьогодні є берегом річки, а залишки шлюзу можна оглянути. Обриси ставка можна вгадати і зараз - мав він продовгасту форму і на його протилежному від палацу боці починалася славнозвісна Алея кохання, про яку - згодом. Хоч Лончинські і не були вочевидь, дуже багаті - палац мав один поверх, не надто велику кількість кімнат, та на території маєтку було чимало "добр" -- броварня, пекарня, чинбарня, оранжереї (з посадками полуниці), молочарня, млин, фабрика крохмалю, відома цеглярня, хмілярня, олійня,  бійня худоби, пекарня, п’ять магазинів, кінна пожежна. і т. ін. Зараз на місці цих господарських будівель по залишках колгоспу - споруди якоїсь приватної  с/г фірми. Залишаємо їх по лівому боці і прямуємо до Алеї Кохання. Від замку аж до лісу графинею було посаджено липову алею, як напам`ять про смерть сина , що сталася внаслідок дуелі між сином графині й коханцем його дружини біля лісу на « Корчунку ». Тепер ця алея належить до пам`яток природи. Детальніше -- тут: (http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D1%82%D0%BA%D1%96%D1%80)

Алея вражає давністю дерев, що пережили майже двісті років і набули розмаїтих чудернацьких форм. На жаль, алея не доглянута, а нові саджанці на місці загиблих дерев якась варварська рука теж понищила.

Повернувшись до входу у маєток, повертаємо не праворуч - туди, де має бути цвинтар, а ліворуч - до мосту через Полтву і сільського ставка. Оглянувши їх, таки повертаємо у бік цвинтаря. За кілька десятків метрів від центральної траси надибуємо той панщизняний хрест, що колись відмежовував село від маєтку. До сьогодні рів, що позначав територію Лончинських та наступних власників села, залишився - він йде поруч із дорогою на цвинтар.

Старий цвинтар межує із новим. За ними - вже залазнична колія. На старому цвинтарі - давні могили, але здебільшого другої половини ХІХ ст., тому жодних натяків на поховання батька Я.Н.Камінського немає.

Після цвинтаря йдемо на розташовану поруч станцію і повертаємось до Львова електрички ходять часто.

 

Майя Гарбузюк

Пам'ятна таблиця на стіні школи, де навчалась Софія Караффа-Корбут