Комарницькі гори

(звіт про похід  7-8 серпня 2012 р.)

Карпати любимо, ходимо маршрутами різної складності. Але віднедавна у зв’язку із сімейними обставинами не можемо планувати тривалих походів. От і шукали чогось ближчого. Ідею маршруту підказав наш друг Ондрас Штримпл (за що йому велика вдячність). Достатньо було ввести в пошуковику назву «Комарницькі гори», як натрапили і на опис маршруту (№ 11), і на фотографії, що остаточно впевнило нас: треба йти!

Електропоїзд Львів-Лавочне вирушає з приміського вокзалу о 9 годині. Через дві з половиною години ми вже у Нижньому Синьовидному. Переходимо колію і йдемо прямо вулицею, перпендикулярною до залізниці.

Минаємо дерев’яну церкву, кілька невеличких магазинів (можна придбати все необхідне), питаємо в селі дорогу на закинуту бурову. Вона починається в протилежному від станції кінці села – треба питати в місцевих мешканців, щоб не блукати вулицями. Добросерда жіночка в потязі весело сказала, що води на підйомі є достатньо. Але за давньою звичкою ми не полінувалися перепитати – і з’ясувалося, що уздовж всієї дороги води таки нема. Тож на останньому роздоріжжі в селі ми попросилися до господарів і запаслись чотирма літрами води: на двох осіб цілком достатньо до вечора.

 

 

 

 

 

О 12.00 вийшли на дорогу і почали підйом. Дорога широка, але роз’їжджена машинами-ваговозами. Йде спочатку лісом, крутіші підйоми чергуються із просто парковими алеями, яким би позаздрив і Стрийський парк. Поступово піднімаємося, оглядаючи краєвиди, що відкриваються: Нижнє Синьовидне, Верхнє Синьовидне, злиття Опора й Стрия, ще далі – Парашка, зліва від неї над Сколе – хребет Зелемінь.

 

Через годину підйому вийшли на відкрите місце, колишню бурову. Тут зупинились, щоб оглянути стару нафтову розробку. Свердловина герметично заглушена – тільки з одного крана капає нафта та виходить газ. Неподалік, ближче до дороги, є  цистерна, в якій, очевидно,зберігались запаси нафти – біля неї загусла нафтова калюжа, з якої можна зачерпнути рідне українське чорне золото…

 

 

 

 

Йдемо далі: від бурової десь за півгодини вже виходимо на хребет – дорога маркована, підйоми чергуються із невеликими спусками в сідловини. Наш хребет йде паралельно до хребта, що починається від Парашки.

 

Залежно від того, куди звертає дорога – видно то долину р. Стрий, то долину р. Стинавка. Нас оточує листяний ліс, аж ніяк не подібний до карпатського, а за якийсь час він перетворюється на чарівні березові гаї. До речі, по дорозі ми зустріли лише одного грибника – а загалом дорога безлюдна. Води на усьому протязі дороги так і не було, хоча траплялися місця  з підвищеною вологістю і навіть камишевою рослинністю. Проте шукати витоки джерел не входило в наші плани – адже ми вперше йшли маршрутом, до того ж, мали достатній запас води.

 

О 15.00 зробили привал. Після великої улоговини на підйомі під чудовими березами розляглися у високій траві, відпочили і зробили обід. Погода, що зранку обіцяла дощ, грозу і холод, «вилюдніла», і перехід хребтом перетворився на цікаву прогулянку.

.

 

О 16.30. вирушили далі. Невисокі березові гаї залишилися позаду – дорога вийшла на безлісу частину. Тут уздовж дороги нафта виходить на поверхню просто цілою низкою калюж. Добре, що вони нікому не потрібні! У місці, де лінія маршруту робить характерну округлу дугу ліворуч (див. карту-схему маршруту 11), починається спуск. Ми дістались до початку спуску о 18.00. За півгодини ходьби, біля першої хати села Орів, там, де наша дорога звертає круто праворуч, а прямо веде теж чималенька дорога вгору – очевидно, далі на  хребет, на межі лісу під розлогими деревами облаштовано столик із лавами. Зупинятись тут ми не мали часу, але десь в цьому ж місці мав би починатись струмочок: принаймні від цього столу йде униз яр, в якому далі вже чутно потічок, невидимий через дерева й зарослі береги. Уздовж нашої ж дороги, десь через 300 м. від повороту, навпроти старої грушки біля руїн  садиби, у заглибині, порослій високими травами, ми знайшли сильно замулене джерело.

Спуск селом довгий і доволі крутий, але його не помічаєш, бо замилування доглянутими, акуратними обійстями привертає всю увагу. Дорогу кілька разів перетинає доволі потужний струмок-річечка, в руслі якого рівні, наче витесані якимось велетнем-будівничим, пороги. Йшли селом довго, шукаючи місце для ночівлі, але де не кинь – всюди будинки, чиїсь городи, навіть коли дійшли до річки Стинави та пішли вгору уздовж її правого берега, знайти місце було важко. А вже вечоріло...

Нарешті знайшли більш-менш придатне місце… біля пам’ятника Т. Г. Шевченкові …у центрі села! Просто сам пам‘ятник стоїть на високому правому березі – в тупиковому місці (підозрюємо, що в недавні часи це був пам’ятник вождю світового пролетаріату, орівчани тільки замінили погруддя). Неподалік від нього на галявині за високими деревами (якщо стати  обличчям до пам’ятника, то – ліворуч), очевидно, місцеві мешканці частенько сидять за чарчиною. Тут доволі засмічено, але бачили й гірше. Та найголовніше – поруч, близько від монумента – джерело. Насувалася ніч, і ми вирішили, що під охороною Тараса Григоровича нам нічого не загрожує. Сміливості додавало також те, що дорогою через міст на протилежному березі, навпроти Т. Г. Шевченка – сільрада, церква і…похоронні послуги (у колишньому будинку «Просвіти», як ми з’ясували згодом). О 19.30 ми зупинились на цьому місці. Поставили намет, повечеряли, заснули. Місце виявилося добрим – цілком безлюдне (мо’ був робочий день), але водночас за деревами чулося життя села.