від Великої Слобідки до Старої Ушиці

СЛІДАМИ ТОБОЛТОКА:

Дністер від Великої Слобідки до Старої Ушиці

Зазвичай, плани на літо складають холодними зимовими вечорами, коли так затишно сидіти біля компа з горнятком кави і складати ПЛАН на наступне літо. Це окремий вид відпочинку, не менш важливий, ніж сам літній сплав. Перебираються ріки, вивчаються звіти, розглядається у «Google Earth» місцевість, можливі стоянки і перешкоди. Усе це було при виборі маршруту дністровським водосховищем, де ми вже були кілька раз, але ще не все дослідили... А яка насолода побувати у вже відомих місцях! Також Майя купила у вересні попереднього року книгу О. С. Афанасьєва-Чужбинського «Нариси Дністра». Текст, якому півтори сотні років, мав ще більше надихати нас на мандрівку тими ж самим місцями, що їх описано у цій книзі.

Сплав 2017 року повинен мав мати три особливості: 1. Велика група учасників різного віку (23) з різних міст України, яких треба було зібрати  одночасно в одному місці різним транспортом. 2. Відмова від «лінійного» проходження маршруту на користь невеликих денних переходів з наступними радіальними вилазками-екскурсіями без вантажу. 3. Необхідність великих за площею стоянок і джерел води поблизу.

1 серпня 2017 р.

 

Тож здійснюючи п. 1 плану, ми замовили бус у п. Ігора з Кам’янця-Подільського, який забрав нас о 12.00 з смт. Івано-Франкового (Янова) під Львовом і, захопивши у Львові досі незнайому нам пару,  за кілька годин ми вже наближались до Тернополя. Тут нас чекали лучани, які дістались туди власним авто.  Вони ще до Тернополя телефоном обговорювали і узгоджували місце зустрічі з нашим водієм. І узгодили....

За якимось мостом на околиці міста ми мали їх зустріти. «Де ви, де ви?» - питав лучанин Сергій Палько по телефону нашого водія. І пояснював: «Ось я йду вам на зустріч з піднятими руками!!!» Ні гу-гу – ні рук, ні ніг, ні копит... Коротше кажучи, вони чекали нас за 15 км на іншому краю Тернополя за іншим мостом...

Але врешті-решт ми зустрілись і  доїхали до Кам’янця-Подільського аж у восьмій вечора... А ще ж треба було закупити там продукти і забрати Славіка з Коростеня, який вже закинув свою групу до місця старту і тепер ставив машину на стоянку біля якогось заводу.

За годину ми закупили пів супермаркету, гору продуктів увінчував величезний кавун. Затемна доїхали до Великої Слобідки і десь об 23.30 вивантажились на березі ріки Мукша у вже знайомому нам з минулих сплавів місці. Година хаосу у темряві, гарячий чай від панства Серебровських – і стомлені спекою і довгою дорогою ми засинаємо.

2 серпня 2017 р.

 

Традиційно перше чергування – наше. Одночасно з приготуванням їжі складаємо плавзасоби, допомагаючи один одному... Нарешті стартуємо о 12.00. Старт вийшов несподівано безладним. Дністровський каньйон зустрів вітром і хвилями.

Нарешті усі зібрались, як і планувалось, біля гирла ріки Баговиця на л/б, де почали невелику екскурсію вгору по течії (там немає течії, каньйон затоплено на кілька км) для огляду характерних утворень у скелях у вигляді ваз.  Дуже гарно! Несподівано помічаємо на одній із скель лисицю. Вона не звертала на нас уваги – спокійно  почісувалась задньою лапою – блохи є не тільки у домашніх улюбленців...

Повернувшись з гирла Баговички до Дністра, переходимо на правий берег під с. Макарівка. Купаємось десь з годину, потім розглядаємо товтри у вигляді руїн замку на л/б і вирушаємо далі, маючи на меті за кілька годин дійти до с. Нагоряни. Але ті нещасні 13 км від Баговички у спеку виявились довгими. Незважаючи на зростаючі спеку й втому, найсміливіші й найстійкіші – а це були Зоя з донькою Софійкою – відважно пішли на штурм найвищої в окрузі товтри на п/б під с. Нагоряни. І підкорили її! Тим часом ми зробили перекус  через 10 км на л/б у місці, де колись стояли, і Майя вперше під дегустацію кавуна почала читати вголос книжку Афанасьєва-Чужбинського. Згідно його опису, навпроти, у нагорянському березі є печера, де жив якийсь змій. Крім того, там розбишакував шляхетний розбійник Тоболток, який у панів, що добре ставились до селян, забирав тільки гроші, а не життя... Якось він з колегами зайшов до пана, у якого в цей час були гості  за столом. Він наказав видати йому певну суму грошей, потім заспокоїв його, сів за стіл і випив з присутніми келих вина, після чого подякував і пішов...

Натхненні історією Тоболтока і змія заодно, вирушаємо під високі скелі правого берега, де вгорі бачимо оту діру, де жив страшний змій. Це місце – одне з наймальовничіших на маршруті.  За 3 км починається дачний масив, за ним -- невелика затока із базою відпочинку на березі. За затокою на кілька кілометрів – суцільні рибальські місця. Наш з Павлом Савчуком  марш-кидок вздовж берега не виявив протягом 2 км жодного нормального місця для нашого чималого табору: машини, палатки, сміття, сміття... Вже повертаючись до товаришів, що чекали біля байдарок, помічаємо метрів за 100 від берега під дубами гарне місце – трішки забрати гілля – і усе ОК. Там і отаборились. Вечеря, сон. Наступного дня плануємо відвідати Траянові вали і Китайгород на ріці Тарнаві.

3 серпня

 

Вчора ми виявили, що немає потреби йти по воду до Траянових валів – за дачними будинками, де древнє джерело, з якого пили воду ще будівники тих валів тисячі років тому. Вода є на базі біля затоки, вхід вільний, в глибині бази кухня, за нею кран, усе безкоштовно ))). Тому зосередились на екскурсії вглиб каньйону р. Тернава до с. Китайгород, звідки ми хотіли раніше починати сплав. Після сніданку частина групи вирушила порожніми човнами в дорогу – це майже навпроти нашої стоянки.

Про Китайгород у Москві багато хто знає. А про наш, подільський, чув не кожен. Що між ними існує прямий зв'язок для нас особисто стало відкриттям. Коли за Нагорянами з русла Дністра ми звернули ліворуч і пройшли затопленим гирлом річки Тернава - спочатку зустріли мальовничі прямовисні кручі, за ними - нову відпочинкову базу, потім трапилась зустріч із вітрильником, що завернув в ці тихі води на відпочинок. Далі на правому березі відкриваються всесвітньовідомі унікальні відслонення силурійського періоду - знаменита китайгородська стіна (частина з яких після затоплення водосховищем таки залишилась доступною для учених та мандрівників), поглянувши ж від води угору, помітили на височезному пагорбі дахи костелу та руїни панського маєтку. До них підніматились довгим, широким, витесаним в камені битим шляхом, що йому може й півтисячі, а мо' й більше років... На думку деяких учених, на місці нинішнього Китайгорода стояв згаданий ще Птолемеєм Метоніум. Хоч це лише припущення - але відчуття, що перебуваєш на території, де люди мешкали тисячоліттями, не полишало ні на мить. Католицькому костелу нещодавно виповнилось 240. Церкві, що була українською, а нині належить московському патріархату - приблизно стільки ж, але сама будівля відновлена. Панський маєток неподалік костелу - цілковита руїна, хоча зрозуміти, що з балкону вітальні відкривався неймовірний краєвид на каньойн Тернави, а в каміні колись палав вогонь - ще можна... Саме тут у XVII-XVIII ст. власники містечка - Потоцькі - збудували замок, оточений ровами й валами, сліди яких ще ледь помітні...

Йдемо далі. На одному з перехресть стоїть дивний надгробок із зображенням російського "стрєльца". Підходимо, з подивом читаємо. Увага, блискучий взірець імперської ідеологіїї: "1698-1998. Памяти 300-летия казни стрельцов. В январе 1526 года из крепости Китайгород в Москву, охраняя великую княгиню Елену Глинскую отпправилась дружина стрельцов, ставшая родоначальницей регулярной армии славян. Благодарние потомки." Пам'ятний знак, поставлений за Незалежної України, просто вражає "колоніальним дискурсом" - Велика княгиня Олена Глинська справді походила з Китайгорода, мала татарсько-литовсько-українське коріння, і як друга дружина російського царя Василія ІІІ, була регентом Івана (в майбутньому - Грозного). Збудоване на той час у Москві укріплення вона назвала на честь свого рідного містечка на Поділлі!!!!. Щодо "стрельцов", "армии славян", їх походження та "вдячних нащадків" - висновки робіть самі:))))) Поруч із католицьким храмом мешкають члени релігійної спільноти "Місія Святого Духу" - їх історія небуденна. У далеких вже семидесятих-вісімдесятих роках минулого століття вони, тоді мешканці Донецька, почали шукати свій шлях до Бога. Підпільно читали Біблію, збиралися для імпровізованих служб та молитов. Були переслідування, арешти, але їх це не зупиняло... В час розпаду СРСР кілька сімей продали усе своє майно, винайняли вантажне авто і вирушиили світ за очі, аби жити у згоді із власним духовним покликанням. Спершу був Крим, далі - зустріч із Яном Ольшанським (згодом першим єпископом Кам'янець-Подільської дієцезії за часів Незалежності України). Завдяки йому вони й обрали Китайгород, де члени спільноти донині мешкають та доглядають за храмом. Їх залишилось мало, діти виросли й розлетілись, але годинна розмова переконала - вони тихо, незворушно і просто продовжують йти своїм шляхом, не зважаючи на сторонні очі, думки, ставлення. Не вважаючи себе ані героями, ані мучениками, ані праведниками... Свідомий вибір та непохитна віра, аскетизм і самовіддане служіння. Такими уявляються перші християни... Звісно, вони могли б вільніше спілкуватись українською мовою, але думають і моляться вони й далі російською - так, як навчились понад тридцять років тому у радянському тоді ще Донецьку... Чи це можливо змінити? Сумніваємось... Чи варто?.. А ще, кажуть, на в'їзді до Китайгорода справжні китайці, привезені дотепними місцевими чиновниками, поставили власним коштом знак, де назва Китайгород перекладена китайською. І школа тут у чудовому стані. І господарі, в крамничці котрих ми поповнювали запаси і перечікували спеку, радо частували нас власним вином і медом. Тож наша юнга Софійка-менша, повертаючись дорогою до річки, не втомлювалась захоплено повторювати: "Які у нас гарні та щирі люди! Правда?!" І ми, несучи медові соти до табору - для "наших", з нею охоче погоджувались... Сюди можна дістатись і суходолом - від Кам'янця-Подільського:) Це варто зробити, чесно!

Сповнені вражень, повертаємось до табору, дорогою влаштовуємо купання. А у таборі.... нас чекає смачний борщ, створений руками чергових Юліана і Марічки під керівництвом Тетяни Вікторівни й Олександра Миколайовича.

 

4 серпня

 

Зранку в дорогу. На л/б Дністра одразу за впадінням Тернави колись було прекрасне джерело: підходиш човном під круті скелі, висаджуєшся на поличку і набираєш смачної води. Немає. Висохло. Йдемо далі – до джерела під каплицею у Субичі на тому ж л/б. Тут з моху ще дзюрчать струмки. Висаджується спритний ветеран Олександр Миколайович, за ним дві Софійки. Усі байдарки передають ємності для води.

Пролітає велика зграя якихось птахів, згодом чуємо звук літак. Знову бомбометання, як на Повурському полігоні? Ні – це одномоторник здійснює екскурсію каньйоном, летить низько.

Все, води вдосталь, йдемо до місця на л/б, яке самі ж колись розчистили від гілля і шишок (звідти й повелося оте «мадам Шишкіна», Вікторія Садова ще досі відгукується на це ім’я:). Біля нього якась дивна флотилія – одна моторка і 5 надувних рибальських човнів вервицею.... Занадто близько до нашого ймовірного табору. Тож поки усі відпочивають на березі, безуспішно ховаючись він сонця, ми з Павлом йдемо шукати нове місце. Пройшли увесь берег, придатний для таборування. Усі місця в тіні, у сосновій посадці вздовж берега зайняті машинами... Беремо човна і йдемо далі за малу затоку під крутіший л/б. Так, є – у ярку зручне місце: столик, вогнище, є де встановити намети. Але не усі – адже нас двадцять троє! Ставимо намети поруч, стінка до стінки, але усе одно, щоб встановити найбільший для Зої, Славіка і трьох діток, доводиться видиратися на  невеликий пагорб і вирівнювати саперкою ділянку. Також і аксакали завзято підкопують схил, щоб встановити свій намет. Нарешті, усе...

Пізній обід, відпочинок, перечікуємо спеку. Хтось купається, хтось спить у холодку, а Сергій розвідав на протилежному березі струмок, що дзюрчить у ярку. Їдемо туди по воду, поруч з ярком ще кілька джерел, біля одного – пам’ятний знак-плита та хрест на спомин рибалки, що проводив тут свій час. Вода добра. Отже, щоб набрати води не треба вертати до джерела під субицькою каплицею.

Та у нас знову екскурсія – до Субича. Охочі уздовж л/б повертаються байдарками до малої затоки і залишають їх під наглядом компанії, що двома машинами приїхала на берег відпочивати. Дорога відома. Спека. Метрів через 500 доводиться вертатись до води меншій Софійці з мамою Зоєю – тепловий удар (наш Сергій-рятувальник ніс дитину до води на руках і повернувся з ними до табору: отже, Субич ще на нього та дівчат чекає!). Усі інші за півгодини довгого й мальовничого підйому виходять до крайніх хат Субича і милуються розкішною панорамою. Ще в дорозі повз нас проходили дві жіночки, спитали у них про магазин – одна з них зателефонувала продавчині, щоб та затрималась на роботі. Неширокою вулицею прямуємо на пошуки. Частина хат порожні. Збираємо сливки, шо звисають з-за парканів. Магазин впізнаємо по спинах компанії з кількох чоловік, що сидять за столиком під старезним деревом. Вгорі на фасаді знайомий профіль... Владімір Ілліч! Невже! Не сподівались вже на зустріч... В магазині мальовниче безладдя, але є усе для стомлених спекою – тобто морозиво і пиво. Дегустуємо тут же за столом, який бачив, мабуть, ще самого вождя усіх трудящих. Потім на виході фотографуємось з продавчинею. Тверезий чоловік повідомляє нам, що магазин збудовано на місці церкви, від якої – показує – залишилась тільки надгробна плита на місці поховання одного із священиків...

Вертаємо до каплиці – шукати місця, де спасались від цього світу – як усюди у гротах по Дністру, Серету, Збручу – невідомі нікому ченці-самітники. Стежка ліворуч від каплиці круто бере донизу – не усі наважуються спускатись. Майя взагалі від нападу страху висоти вхопилась за паркан огорожі під капличкою – і ні кроку руш... Спускаємось стежкою, нижче вона роздвоюється – треба брати лівіше. Ще трохи – бачимо нависаючу скелю і під нею – грот, стіни якого вкриті доісторичними мушлями, а на долівці -- купа каміння. Ще кілька кроків стежкою над урвищем і потрапляємо до двох невеликих печер, очевидно, рукотворних – добре видно місця, де на вході стояли двері. Схоже на те, що одна з них була міні-храмом, інша – житловим приміщенням. Печери прибрані рушниками і іконами – нам сказали, що тут періодично править службу священик.

Піднімаємось нагору і крокуємо назад, до човнів – уже заходить сонце. У напівтемряві сідаємо в байдарки, вже поночі, місячною доріжкою, догрібаємо до табору. Стараннями наших товаришів на березі палає вогнище. Вечеря. Після вечері в палатці, при світлі powerbank-а з яскравою лампочкою, Майя читає уривки з книги Афанасьєва-Чужбинського – про розбійника Тоболтока, що мешкав у цих місцях. Усі слухають, жваво коментують, сміються – адже намети поруч, кілок до кілка. Софійці полегшало... Ще один насичений враженнями день добіг кінця....

5 серпня

 

Бадьоро складаємось – і в путь. Нам треба зустріти Віктора, який зміг вирватись з роботи і поспішає приєднатись до нас. Місце зустрічі – затока біля села Рогізно, а точніше – добре відомий нам з попередніх мандрівок стіл під дикою маслиною на березі, де традиційно зупиняємось на перекус. Купаємось, відчайдушно витягуючи ноги з глиняного мулистого дна. Знову, сидячи під оливками, читаємо Чужбинського... А ось і Віктор, якого ходила зустрічати Наталка, з чималим мішком... О! Нарешті славетні 10 голівок капусти, які мали врятувати нас від авітамінозу, прибули... Радісна зустріч (Віктора, а не капусти). Звідси вже недалеко до Бакоти, але у нас попереду ще одна екскурсія – заходимо у гирло річки Студениця, де під її правим берегом показуємо новакам надмогильні плити старого кладовища, затопленого водосховищем. Картина сумна, викликає не дуже бадьорі думки, тож ми прямуємо далі, вздовж лівого берега водосховища ще з 5 кілометрів великим відкритим простором (немає вітру, це добре) поки не зупиняємось на лівому березі майже навпроти знаменитого комарівського мису (він на правому березі перед с. Комарів). Збираємось до купи, перепочиваємо кілька хвилин – технічна зупинка. На берег приїжджає машина з рибалками-відпочивальниками, та їхній поводир – працівник місцевого нацпарку, для якого основний бізнес – продавати рибалкам місця. Жодних квитанцій тощо. Усюди брудно – ні туалетів, ні дрів – нічого. Заспокоюємо прибулих – ми йдемо далі, не хвилюйтесь. Телефонуємо на базу у Бакоту – нас там чекають і обіцяють «віпзону». Ага. Ще трохи – і ми вже впізнаємо на високому лівому березі обвал, де колись був монастир. Ліворуч 2-3 км від нього, у місці, де у стародавню Бакоту спускалась дорога з Ушиці, розташовується «піонертабір «Бакота». Знайома чудесна затока. На березі – десятки машин і палаток. Аншлаг. Вихідні. Місце під деревами, де протікали кілька рукавів струмка, і вздовж яких чудово було ставити палатки у спеку, заставлене машинами, струмка немає. Висох? Ні, він похований під шаром каміння, і витікає в затоку вже на самому березі. «Віпзона» -- місця, де не можна поставити машину, тому там вільно. Тут, у ярку, колись стояли військові намети для дітей, їхні залишки є досі. Між ними і прямо на них ми розташовуємось, переносимо сюди байдарки – це десь метрів 100 від берега. У цьому таборі ми не вперше. Очі муляє катастрофічний занепад. Кожного року щось ремонтують або придумують нове, а усе інше – валиться. Жахливі туалети, зарослі стежки, повний аут. Але для нас це – «віпзона», ми бачили і гірші місця. Мета нашої зупинки тут – завтрішня екскурсія до залишків монастиря. Облаштовуємось, заношу скромну лепту начальству, розпалюємо вогнище (дрів, Богу дякувати, не бракувало). До вечері ще встигаємо познайомитись із чудесними місцевими створіннями – водяними вужами, що живуть уздовж берега, полюючи на рибу. Голівки, що стирчать з-під каменів у воді – для когось захоплююче, а для когось і моторошне видовище. Але незабутнє – точно! Вечеря, співи під гітару, усе прекрасно. «Віпзона»!

 

6 серпня.

 

Після сніданку усі, крім мене (Володимира) пішли до монастирських печер, вірніше, їхніх залишків. Погода, яка до того була, м’яко кажучи, не дуже холодною, у цей день змінилась на не дуже теплу з періодичною мжичкою. Тому, запакувавши дощовики у наплечники, група вирушила нагору, до залишків печерного монастиря. Дорога від табору угору стежкою нам добре відома – мабуть, їй багато-багато років, і ходили тут ще за часів існування самого міста Бакоти. Тепер, підіймаючись схилом кручі, вкотре насолоджуєшся краєвидами, що відкриваються перед тобою. Не зважаючи на дощову погоду, ми оглянули і залишки печерного монастиря, і піднялись на самісінький верх, щоб побачити Дністер, точніше затоплене водосховище, в усьому його розмаху. Довкола нас горизонтом йшли дощі – але Бакотську гору обходили стороною. З приємністю відзначили, що сервіс тут розвивається: смачні пиріжки з подільськими абрикосами, персиками, яблуками, наливки, меди й медовухи, подарункові чаї – усе, чого душа забажає... Ще піднімаючись, помітили на рейді вже знайому нам яхту "Фея" – і раптом бажання потрапити туди й пройтись під вітрилами бодай кілька кілометрів заволоділо нашими умами. Тож, повернувшись, у дирекції табору чи ще у когось Софія видобула номер телефону власника – і вже за кілька хвилин було домовлено про нашу яхт-мандрівку. Нас було десятеро на чолі із Зоєю та її трьома юнгами: Марком, Сашком й Софійкою-меншою. Ми всі по черзі доволі екстремальним способом забрались на яхту – прямо з високої прибережної скелі, а далі – дві години незабутніх відчуттів та вражень! Їх частково відтворюють фотографії: діти там реально кермували, а дорослі впадали в дитинство. Чудовий подружній екіпаж зумів нас і залучити до обслуговування судна, і посвятити трохи у тонкощі вітрильного спорту, і просто створити чудову атмосферу свята й пригод. Пейзажі вечірнього бакотського водосховища з палуби яхти виглядали особливо романтично, вітер, якого спершу не було, згодом дозволив підняти усі вітрила, тож дві години пролетіли як одна мить. Так, це коштувало певних сум, але вони – ніщо у порівнянні із отриманою насолодою і враженнями.

Команда у складі Денисюків ( Наталя, Віктор) і Сергія підплила до нас на своїй байдарці – вони у самостійному плаванні розвідували знаменитий Комарівський мис.

Була й прикра невдача дня – Алла, повертаючись із Бакотського монастиря, послизнулась на мокрій після дощу стежці й сильно травмувала коліно. Хвора одразу стала пацієнткою нашого мандрівного шпиталю під знаменитим керівництвом професора Тетяни Вікторівни - в хід пішли мазі, еластичні бинти, знеболюючі уколи, а головне – добрі слова.

Увечері нас чекала чудова вечеря, співи, купання, зустрічі із знайомими змійками. На ранок Софія-старша мала від’їжджати, а знайти машину, яка б довезла до траси, так і не вдалось.

 

7 серпня    

 

Сім’я Гарбузюків знялась о 6 ранку в дорогу – проводжати Софію на автобус Ушиця-Кам’янець-Подільський. Дорога від табору угору – окрема крута тема, на роздоріжжі повертаємо ліворуч, а далі – ще кілометрів 5 полями до основної траси. Уздовж дороги – яблуні, сливи, алича, дикі груші, соняхи в полях. Дістаємось вчасно – автобус о 8.10 тут як тут – Софія зникає в набитому людьми салоні. А ми повертаємось.

Сніданок добрі чергові нам залишили – тож усі разом виряджаємось у дорогу далі. Після вихідних та дощової погоди табір на очах спорожнів. На воді – чимала хвиля, тривожно пакуємося, на ходу ремонтуючи байдарку Савчуків. Аллину ногу і її саму акуратно завантажуємо у човен – і вперед. Йдемо під лівим берегом, під кручами, добре вдивляючись у затягнуте небо й хвилі на воді. Проминувши Комаровський мис, переходимо під його захист на п/б, і ще кілька годин проходимо, розвідуючи затоки. Наш план максимум – дістатись до знайомого за попередніми мандрами Томиного яру під селом Кормань, що за Старою Ушицею. Минулі рази ми йшли під л/б, а правого не знаємо зовсім. Відстані великі, вітер, хвиля – ми втомлюємось. Особливо важко екіпажу на надувному човні. Вони вийшли першими, вітер був попутний, але все одно для таких просторів цей плавзасіб не надто зручний. Ми обігнали їх, і, йдучи попід п/б, шукали місце бодай для перекусу. А пощастило – на справжній, ідеальний табір. Його не дуже видно здалеку, але ми підійшли ближче, вийшли подивитись – Так! Стоянка з двох боків захищена невеликими пагорбами. Рівне місце серед високих старих верб, позаду – крутий схил, вкритий прозорим старим лісом. Є місце для вогнища. Місце популярне, багато сміття від порубаних дрів – сліди рибалок, дороги машиною сюди немає, і це добре!

Подаємо сигнал – усі сюди! Усі з радістю спішать до берега – крім екіпажу надувного човна з вітрилом, який ловить вітер під протилежним, лівим берегом водосховища.

Йдемо стежкою ліворуч і за 30 метрів – відкривається прекрасний схил з неймовірним краєвидом. Звідси подаємо сигнали екіпажу надувного човна - Мар’яну та Роксі, махаючи усіляким яскравим одягом. Помітили! Стомлені, вони врешті-решт теж опиняються у таборі.

Три палатки (серед них і найбільший вігвам Зої, Славіка і їх діток), наша і Садових, а також тент Сергія розташовуються на схилі, гублячись у високій траві. Усі інші, хто не любить (або не може:)) далеко носити речі – на галявині під вербами. Прикладом облаштування табору стала Тетяна Вікторівна – під її чародійним імпровізованим віником уся галявина швидко очистилась від залишків трісок і кори. Дрова теж є – треба відійти трішки далі. Одночасно розвідуємо околиці табору. Є глибокі яри, але без води. Нагорі за лісом – плантації помідорів. Воду знайшов Сергій, пройшовши надувною байдаркою кілометр вздовж правого берега вперед.

Біля вогнища попередні гості цього місця залишили картоплю – її ми використали для вечері. Як завжди – співи під гітару. Надобраніч на новому чудовому місці.

8 серпня

 

Після сніданку екскурсія у Стару Ушицю (тобто її залишки, де зараз в основному відпочинкові заклади, бо село Стара Ушиця перед затопленням перенесли кілометрів за 5 угору). Частина групи залишається в таборі: Юлік з Марусею, Тетяна Вікторівна, Алла. Наша мета – пройти якнайглибше вгору течією річки Ушиця. Але спершу заходимо в саме село. Маємо на те дві причини: познайомитись із місцевістю і закупити хліба. Вкотре зворушує давня кам’яна дорога, що колись проходила селом із низу угору. Йдемо нею у пошуках магазинів. Нас скеровують до одного, другого – на хліб можна сподіватися лише по обіді, і то за домовленістю із продавчинею, яка згідна продати нам аж 8 буханок. Тим часом розглядаємо місцеві відпочинкові бази: тепер це зазавичай приватні помешкання, переобладнані під міні-комплекси. В одному такому зупиняємось випити пива, мохіто, кави. В цілому помітно, що попри не вельми якісні пляжні умови, тим не менш попит на відпочинок в Старій Ушиці є: відпочивальників, очевидно, приваблює рибалка і відносна близькість до Кам’янця. Є тут також і спортивна база для тренування малих каякарів. А ми, домовившись про закупівлі, вирушаємо углиб річки Ушиця. При самому гирлі тут простори неабиякі, відстані чималенькі, тож ми заходимо хіба що за перший дальній поворот і зупиняємось. На п/б, куди веде дорога від Ушиці, чудові місця для рибалок і табору. На протилежному, куди пішла частина групи – також чудові місця для купання, щоправда, дістатитись туди можна лише водою. Розуміємо, що час вертатись – і, дозаправившись в Ушиці усім необхідним, та розвідавши місце для ночівлі перед відправкою додому, повертаємось до табору. Ти часом наша «група захвата» у складі Сергія та Марусі доповнили пайок мішечком помідорів, зібраних на плантаціях угорі над табором. Тож традиційне завершення дня: вечеря, гітара, співи, розмови – усе було якнайсмачніше.

9 серпня.

 

Ранок на прощання подарував нам просто неймовірні краєвиди сходу сонця. Здається, весь запас заряду всіх наших фотоапаратів пішов на те, щоб упіймати цю містерію народження дня серед клубів живого туману, що швидко підіймався угору. Справді унікальні відчуття і кадри! Здійснюємо заключну радіальну мандрівку цього походу: вирушаємо до Томиного яру, де збирались завершувати маршрут, поки не зустріли чарівне «вербове місце». Йдемо уздовж п/б під величезними товтрами. Заглядаємо у мальовничі затоки, після таких двох заток в березі бачимо невеликий струмок – дуже важлива деталь, якщо облаштовувати табір у вербах надовго. Далі Сергій веде нас на «авторську екскурсію» вузьким, промитим зливами яром до величезної чаші, що утворилась за століття (тисячоліття?) проходження тут води. І зараз тут дзюркотить струмок (теж важливо знати!), а на височенному внутрішньому схилі амфітеатру помічаємо орлине гніздо. Беар Грілс тішився б нашим пригодам – протискаючись у вузенькому проході та по коліно у воді ми нагадували героїв його програм, які так любимо дивитись.

Томин Яр не змінився. Просто загальний рівень води падає на водосховищі невпинно з кожним роком. Тож мальовничість зникає, а зелень у воді збільшується. Ми просто походили знайомими стежками, берегом, з’ясували, що можливість розташувати тут табір залишилась: доїзду машин досі не має.

Повертаємось у табір, обідаємо юшкою з риби, упійманої Роксі і Юрою. Збираємось/складаємось. Перепливаємо до Ушиці на вибране місце. Розбиваємо табір. Остання вечеря – за довгим столом біля рибальського причалу. Місце людне, дуже засмічене, але нам важливіша дорога, яка веде звідси угору до траси.

 

10 серпня.

 

Водій Ігор, як було умовлено, приїхав з Кам’янця вчасно, завантажились, махнули на прощання Дністру рукою – і в путь! У Кам’янці на вимушеній зупинці біля автосервісу всі накинулись на місцеві гарячі смажені пиріжки. Заскучили за «корисною» іжею. Але ж які вони були смачні – по 6,7,8 гривен – розміром з долоню! Це неможливо забути!

У Тернополі висаджуємо «луцький десант» - вони повертатимуться додому Сергієвою машиною. А ми вже затемна дістаємось домів і ми.

 

Отже, висновки. 

 

А) Позитивні:

- ходити товариством у складі 23 осіб навіть на такі великі простори можна – все-таки є місця для таборування, вода (ми знайшли кілька нових джерел), продукти;

- поєднувати водну і пішу частини походу, принаймні, в цих місцях не тільки можна, а й треба! Таку кількість історичних та людських пам’яток неможливо пропустити!

- за умови доброго розташування базового табору радіальні походи без вантажу – чудовий спосіб пізнавати місцевість, відпочивати;

- приязне ставлення місцевого населення до подорожуючих не змінюється; туристичний сервіс на Бакотській горі розвивається;

- кажуть, яхта «Фея» мандруватиме цими краями і в наступні роки, тож радимо скористатись можливістю провести бодай годину-дві під вітрилами на її борту;

- хочемо повернутись сюди, на цей маршрут ще не раз: його можна проходити і в зворотньому напрямі: наприклад, від Дністровської ГЕС угору до будь-якого місця.

 

Б) Проблемні:

- переходи на довгі відстані у цій місцевості в цей час у зв’язку зі спекою треба планувати так, щоб виходити дуже рано, в обід кілька годин відпочивати, через кожні 45 хвилин греблі – купатись; (у нас був випадок сонячного удару);

– села (для поповнення запасів продуктів) високо угорі. Тому похід в таке село займає кілька годин, що потрібно також враховувати при плануванні дня.

 

В) Негативні:

– водосховище усе більше цвіте і заростає водорослями, купатись добре десь приблизно до Бакоти, а найкраще всюди – під високими скелями, де глибина. Але вже в Старій Ушиці і скелі не рятували – зелень просто висить у воді;

– береги, там де є найменша можливість зупинитись машиною, вкрай засмічені і залюднені. Жодних смітників та інших «вигод» немає. Селишні ради мали б за цим слідкувати, знімаючи невелику плату з приїжджих.

 

Окремий респект – аксакалам водного туризму Олександру Миколайовичу та Тетяні Вікторівні – за приклад для молоді, оптимізм, бадьорість – і пісні під гітару! А також – наймолодшому учаснику сплаву, (їхньому ж онуку) Маркові, вже досвідченому юнзі, котрому і штурвал яхти довірили!

 

Окрема, особлива і найглибша подяка завгоспу Наталці Денисюк: прогодувати таку ораву це ще той подвиг, після нього керівництво школою – дитячі розваги:)))) 

                                                                                                                                                                          

                                                                                                                                                                           Майя, Володимир та Софія Гарбузюки