Боржава на вікенд

Боржава на вікенд

Електричка Львів-Мукачево, о 07-02 з головного вокзалу.

      Вартість квитка в дешевому класі – 20 грн з копійками. (У «вищому класі», який у понад два рази дорожчий – майже 50 грн. -- не рекомендуємо, бо тільки й того, що там м’які сидіння, але на три години їзди... із тими красивими бурачковими оббивками, ну їх.)

      Добиратися швидко. О десятій – уже в Воловці.

      Сніданок, а потім пошук транспорту для добирання у Подобовець.

      Автобусів у потрібний бік (на Міжгір’я) на цей час нема. Треба або чекати на пізніше (о другій дня), або йти на перехрестя при виїзді з міста і чекати на прохідні автобуси (що непродуктивно, бо народу напихається повно і з рюкзаками пробитися важко), або ж домовлятися з приватниками. 20 грн. з людини – там нормальна ціна. І продуктивніше, і швидше – за кільканадцять хвилин уже на місці.

      Вийшли на початку села Подобовець. Далі їхати (як нам пояснив водій) не варто, оскільки та «дальша» дорога хоча і пологіша, зате 5 км. А тут – менше двох.

      Це якщо хотіти швидше добратися до Шипота, або до підніжжя гори Гимба, звідки можна почати сходження на Боржаву.

      Головне на початку не заблудитися, бо вже за кількасот метрів є розгалуження доріг, де треба вибрати ліву дорогу і йти постійно догори, аж коли і стане видно підйомники на хребет.

      Набрали води у місцевих господарів о 12-00 рушили в дорогу.

      І правда – менше як за годину справилися.

      Є нагорі дорога із вказівниками маршруту до Шипота – біла смужка на зеленому тлі.

      Щоправда, ми все одно дещо зблудили і пішли не верхом, а, щоб скоротити таки дорогу, – городами. Трошки повибачалися перед господарем, чиї сінокоси топтали, і... «зійшло».

      Незабаром були біля водоспаду Шипіт.

      Як відомо – дуже мальовничого і «енергетично місткого».

      Щоправда, через оту привабливість, там тепер туристичне паломництво (зимові лижні курорти перетворюються на літні, кругом шашлики і ресторани, пропозиції винаймати квадроцикли для екскурсій, а до того ж сунуть і маси «ентузіастів» на своєму транспорті), отож навіть створюються черги «до фотографії» на тлі води.

      Відтак за вхід на «територію водоспаду» тепер почали брати гроші. Щоправда, невеликі – 3 грн. Зате попросили працівника на прохідному пункті залишити в нього наплічники, він гостинно погодився, і до водоспаду сходили без ваги за плечима.

      Враження від Шипота – закономірні. Він вартує уваги, і ніхто не пошкодує за зайві кілька кілометрів, щоб ті враження отримати.

      Звідти рушили до підніжжя Боржави.

      Річ у тому, що там є діюча влітку канатна крісельна дорога, а тому можна зекономити трошки сили і зробити похід не на три дні, а на два, власне, на вікенд.

      Проїзд на канатці взимку, судячи зі всього 15 грн. (бо спускаються лижники згори самі), але для туристів – 30. «Тіпа» туди і назад.

      Можливо, для веломаунтерів було теж по 15, але нам скидку зробити не схотіли. Мабуть, боялися, що ми назад хочемо задурно проїхатися. Отож довелося заплатити за поїздку «тільки туди» всі 30.

      Підніматися канаткою – не тільки полегшення життя, а і гарне задоволення і чудова атракція. Наплічник їде поруч і можна розглядатися, як мавпочка, на краєвиди, які за ті кількадесят хвилин (у межах 30), стають усе прекрасніші і величніші.

      Нагорі зробили невеличкий обід, і вже після другої знову рушили в дорогу. Все вище, на гору Гимба.

      Спека – не помічник, але йти треба, якщо хотіти встигнути до заходу сонця на місце нічної стоянки.

      На вершину Гимби вийшли за приблизно годину.

      Нагорі – вказівники із відстанню і часом ходи до вказаного місця. Наприклад, наліво – до гори Магура-Жиде (1516 м) іти 2,2 км. 40 хв, або ж туди ж до смт. Міжгіря – 30 км, 14 год. Або ж перевал Присліп (937 м, 4 год. йти).

      Ми пішли вправо до гори Великий Верх (1598 м) – ходи 1,5 год.

      У той же бік Воловець (16 км, 14 год. ходи), або ж гора Темнатик (1343 м, відстань 10 км, 4 години ходи). Той Темнатик – то перша гора, яку видно з вокзалу Воловця.

      Щоправда, пройти до Великого Верху за обіцяні півтори години нам не вдалося. Не в сенсі, що не хотіли, а просто і не поспішали, і... не дуже могли. Уже за підйом на Гимбу встигли добряче вхекатися. Зрештою, і підйом на Великий Верх теж не надто легкий після тих попередніх переходів уздовж хребта, які не такі вже і «горизонтальні».

      Перед підніжжям Великого Верху спраглим і зневодненим радимо не пропустити поставлену якоюсь доброю душею вказівку (пляшка на палиці), на якій написано – «Вода (Ваада) – 200 м.» І ще. Ті двісті метрів майже точна вказівка, але джерело треба видивлятися уважно, бо воно наче сховане в траві і в траву ж одразу тікає. Джерело-невидимка.

      Серед приємних атракцій, що нам вдалося пережити протягом ходи Боржавою, крім величних краєвидів, були і парапланеристи, і команди квадроциклістів, і велосипедисти, і навіть мотоциклісти-самітники теж, що могли зрідка пронестися по хребтовій стежці, мало не як у феллінієвському «Амаркорді».

      Зрештою, і пішоходів теж було чимало, в тому числі й похилого віку, що дуже тішило.

      На Великий Верх добралися, коли сонце уже було в досить небезпечній зоні (хилилося до заходу).

      На виднокраї – постійний вказівник Пікуй, і – чергова мета-орієнтир – метеостанція, (на якій, до цікавості) колись певний час працював В. Чорновіл.

      Метеостанцію треба було обігнути дорогою почерез гору і дорогою ж вправо спуститися до старої (збудованої колись чехами) сироварні, де і можна влаштувати нічліг. Сироварня – це майже зруйнована кількаповерхова будівля. Її видно вже здалеку, коли обійти метеостанцію.

      Праворуч від сироварні, якщо дивитися згори, під лісом є джерело, метрів із триста. Там ще видно залишки фундаменту старої стайні. Ото біля них воно і є.

      У лісі повно сухих дров.

      Щоправда, ми все ж таки прийшли пізнувато (сонце вже сідало), і під лісом, і біля сироварні вже стояли намети із тими, хто прийшов раніше, або піднявся з Воловця. Але місце для стоянки  все одно знайшли.

      Наступний день – на вибір. Або залишатися і ще зробити якусь прогулянку (наприклад, повернутися на метеостанцію і таки відвідати меморіальну дошку В. Чорновола або вигадати собі інші стежки), або ж іти у Воловець.

      Йти, до речі, можна двома шляхами – дуже стрімким і незручним, хоча і швидшим (але нащо?), або ж у затінку лісу добре втрамбованою дорогою. Нехай навіть і години три.

      Електричка Мукачів – Львів у Воловці в 17-39, так що часу є досить.

      До речі, вранці всі місця стоянок звільнилися, і можна було перебратися і ближче до джерела, тобто таки зробити собі днівку.

      Але ми вирішили повертатися додому. Не те щоб виснажені, але таки втомлені.

      На Боржаві дуже гарно, але і зусиль для здобуття всіх вражень треба докласти.

      Зрештою, чи то тільки з Боржавою так?

 

Андрій Судин